Незабаром після відкриття нового довідкового бюро, яке займалося сержантським і рядовим складом, армія припинила видавати Організації Червоного Хреста лікарняні списки, оскільки госпіталі були переповнені, а медперсонал перевантажений. Без цієї руки допомоги та за відсутності в їхньому штабі людей-шукачів за декілька тижнів нове бюро закрили. Після цього листи почали приходити до Ґертруди, завантаження якої вже й так було подвоєне кореспонденцією, що надходила з Парижа. Ґертруда зі своїм персоналом без проблем погодилися взяти на себе важкий тягар запитів щодо сержантського та рядового складу армії — «Нам вдалося впоратися з цим доволі непростим завдання, тепер ми ще й обробляємо запити про офіцерів та рядових, і я цьому дуже рада», — і змогла надати деяким британським сім’ям новини про їхніх близьких військовослужбовців.
Ґертруда попросила Флоренс надіслати їй останнє положення про виплату допомоги сім’ям солдатів і моряків, адже була вихована в сім’ї, де всі чудово розуміли обмеженість фінансів сімей простих робітників, як тих, що працювали на металургійних заводах її тата, і що для них означатиме втрата годувальника. Ґертруда хотіла, щоб коли родину повідомляли, що їхній чоловік чи батько став інвалідом чи був убитий, вони одразу дізнавалися про своє право на отримання допомоги й куди їм для цього потрібно звертатися.
Наближалося Різдво. Г’ю запитав у Ґертруди, чи не потрібен їй автомобіль для роботи, але вона відмовилася, сказавши, що за потреби завжди зможе позичити його в когось. Як альтернативу Г’ю надіслав їй 50 фунтів і дуже сподівався, що донька встигне повернутися додому ще до свят. Ґертруда написала батькові листа з подякою, однак зауважила, що хоче залишитися в Булоні, побоюючись, що без неї її нова система розлетиться на дрібні шматочки. Як Ґертруда пояснила, її перевага над Флорою та Діаною була в тому, що вона може постійно перебувати на роботі; до того ж, поки Ґертруда була дуже зайнятою, їй ніколи було зациклюватися на своїх переживаннях.
Ґертруда розповіла Г’ю, на що збирається витратити подаровані 50 фунтів. Вбачаючи в Ґертруді відмінного помічника, Сесіл зазначив, наскільки високо цінує впроваджену нею реорганізацію роботи. Ґертруда була явним претендентом на посаду керівника відділення; тож їй запропонували скористатися однією з вільних кімнат для облаштування там власного кабінету. Ґертруда обрала собі кімнату, яка була доволі похмурою, втім, як і всі решта. Новий кабінет вимили й переклеїли в ньому шпалери, а тоді Ґертруда постелила на підлогу килим і повісила нові ситцеві фіранки. Кімната виглядала настільки мило, наскільки це можна було зробити, — і все завдяки Г’ю. «Незважаючи на бруд і похмурість, мені вдалося зробити свій кабінет досить радісним завдяки баночкам з бузком та нарцисами, які я купую на базарі Я дивуюся тому, як людям вдається возити сюди квіти під час війни, однак я їм дуже за це вдячна», — написала вона Чиролу. У Ґертруди ще залишилися гроші на книжки, папки та реєстраційні журнали. Як вона написала батькові, «приємно знати, що Організація Червоного Хреста не витратила на все це жодної копійчини».
Для Ґертруди Різдво промайнуло майже непомітно. 27 грудня вона сіла писати батькам листа про одне цікаве явище, про яке гомоніло все місто:
«Я чула, що в день Різдва на фронті панував ледь не мир Божий. Не було чутно жодного пострілу, солдати з обох боків повибиралися з окопів і дружньо перемішалися одне з одним, а в одному місці бійці навіть зіграли в футбол зі своїми противниками... Це дивно, чи не так... Іноді ми відвойовуємо захоплені території і знаходимо там наших поранених, ретельно перев’язаних, які лежать в укритті; а буває, що всі поранені заколоті штиками — усе залежить від полку чи характеру ситуації — хтозна?! Але з кожним днем ця ситуація тисне дедалі сильніше».
Зрештою Сесілу вдалося переконати військове міністерство дозволити їм встановити канал зв’язку з фронтом. Майор Фабіан Варе зі своєю командою був призначений отримувати списки із запитами від Червоного Хреста: з’явилася надія, що їм вдасться розвідати інформацію, не доступну для представників відділення поранених і зниклих безвісти.
Один із членів команди, містер Казалет, приїхав до Булоні напередодні Нового року й привіз велетенську в’язку списків та зім’ятих листів, які вдалося дістати з кишень мертвих солдатів; деякі з аркушів були заляпані кров’ю. Свіжа інформація з лінії фронту не мала ціни, однак була одна умова: усю звірку треба було виконати протягом двадцяти чотирьох годин, після чого Казалет мав повертатися назад. Він мав передати всі листи, щоб їх разом з іншими особистими речами бійців могли повернути сім’ям загиблих. На Новий рік в офісі працювали лише Ґертруда з Діаною. Вони одразу ж узялися до роботи, класифікуючи, звіряючи й вносячи всі результати до реєстраційного журналу. Жінки працювали цілий день, а після вечері знову повернулися до офісу й пропрацювали до 2-ї години ночі: «Опівночі ми на декілька хвилин відклали роботу, побажали одна одній, щоб наступний рік був кращим за попередній, і з’їли декілька шоколадок».
О 8:15 ранку Ґертруда повернулася до офісу, і до 12:30 вся робота була виконана. Міс Белл узяла службовий автомобіль й особисто повернула списки та листи. Майор Варе був приємно вражений і незабаром навідався до їхнього відділення. Він довго розмовляв з Ґертрудою, після чого пообіцяв, що в майбутньому надсилатиме їй усі деталі, які лишень зможе зібрати. Крім того, у січні Сесіл уперше надіслав щомісячний список військового міністерства з даними про зниклих безвісти бійців, щоб Ґертруда його прокоментувала. «У списку було повно помилок, деякі імена були зайві, деяких не вистачало», — написала вона в листі до Чирола. Оскільки відділення з питань поранених і зниклих безвісти було більш обізнаним з цього питання, ніж військове міністерство, у відповідь Ґертруда запропонувала залишити цю роботу на неї.
Однак, незважаючи на свою безмежну працездатність, Ґертруда була виснаженою. Тепер, коли Моріс воював на фронті, а Дік схилявся до того, щоб повернутися в зону бойових дій, вона всіма силами намагалася протистояти депресії. Жахлива погода перетворилася на метафору постійної кровотечі життя та марного стану війни. У листі до Чирола Ґертруда зізналася у своїй пригніченості, що було зовсім на неї не схоже: «Я почуваюся стомленою... я перебуваю занадто близько до того страхітливого борсання у грязюці. Пекельна країна, затоплена водою... неможливо рухатися через усю цю грязюку».
Оскільки кількість поранених і зниклих безвісти постійно зростала, військове міністерство перекинуло велику кількість своїх обов’язків на відділення Червоного Хреста в Булоні. Ґертруда працювала не покладаючи рук, і тепер у ті її умілі руки стікалася вся робота. Вона попросила доручити їй відповідати на запити, у відповідь на які потрібно було інформувати сім’ї про смерть їхніх близьких; досі цим займалась Організація Червоного Хреста; і її прохання задовольнили. Ґертрудина манера гостро суперечила страхітливій Формі Б101-82, наданій військовим міністерством:
«Пані,
Моїм гірким обов’язком є сповістити Вас про те, що сьогодні з військового міністерства надійшло повідомлення про смерть Номера 15296 Рядового Дж. Д. Вільямса в незазначеному місці 13 листопада 1915 року. Причина смерті: убитий в бою».
«Телеграма страху» була ще стислішою:
«З глибокою скорботою повідомляємо, що Е. Р. Кук, британський стрілець-гранатометник, був убитий у бою 26 квітня. Лорд Кітченер висловлює свої співчуття.
Ґертруда з усіх сил намагалася передати це повідомлення якомога м’якше і співчутливіше. Спрацювавши цією тужливою роботою свою друкарську машинку, у нагороду вона отримала нову модель. У рапорті Об’єднаної військової комісії Ґертрудиній праці віддали належне, щоправда, не називаючи її імені, і описали запропонований підхід: