«Формальні шаблони та методи слід за можливості відкинути, щоб таким чином кожен, хто робить запит, міг відчути, що його чи її справу було вирішено з беззаперечним особистим інтересом... і вже неодноразово було підтверджено, що зусилля, витрачені на переконання сімей у тому, що за їхнім запитом проводили масштабні й кропіткі пошуки, не були марними».
Дванадцятого січня Ґертруда написала Чиролу:
«Вони поклали на мене ведення всієї кореспонденції: Париж, Булонь і Руан. І я цьому рада, тому що форма, в якій ми повідомляємо страшні новини — а здебільшого ми лише їх і повідомляємо — має велике значення, і коли мені доводиться це робити, я принаймні усвідомлюю, скільки страждання принесе ця телеграма... я сиджу наодинці сама з собою й думаю про тих бідолашних людей, чию долю так болісно переживаю.
Листи, які я щодня отримую і на які відповідаю, розривають моє серце. У будь-якому разі, навіть якщо ми можемо сповістити цим людям бодай якісь незначні вісті, — це вже добре; мені здається, їх тішить думка про те, що щось робиться для того, аби довідатися про долю їхніх близьких. Дуже часто я сама знаю, що в їхньому випадку немає жодної надії, і тоді мушу відповідати їм так м’яко, як лишень можу, обачно приховуючи жахливі деталі, які мені відомі. І таке мені доводиться робити щодня».
І от тепер, коли Ґертруда перебувала в стані глибокої зневіри, вона отримала листа, який змусив її повернутися назад до життя. Дік написав, що повертається до Лондона.
Вона має чекати від нього повідомлення, після якого може їхати його зустрічати.
Її колеги остовпіли: начальниця, яка ніколи не брала вихідних, яка рідко йшла на обідню перерву й ніколи не залишала офіс із закінченням робочого дня, раптом зникла без жодного пояснення.
Чотири ночі і три дні Ґертруда провела з коханим чоловіком перш ніж він вирушив до Галліполі. Вона знала, що може більше ніколи його не побачити. Після Дікового від’їзду Ґертруда сіла на фолкстонський пароплав, що йшов до Булоні; так важко на серці їй ще ніколи не було. Будучи й без того пригніченою, вона починала один з найпохмуріших етапів свого життя.
Іноді, сидячи за своїм столом у порожньому будинку пізно ввечері біля повної попільнички та баночки з весняними квітами далекого сонячного світу, вона клала голову на руки й плакала. У кожному списку поранених і зниклих безвісти тепер могло з’явитися ім’я Діка чи Моріса. Ґертруда була впевнена, що більше ніколи не знатиме щастя. Відтоді в її листах додому звучить нотка болю:
«Моя робота триває — безперервна, всеохопна і така тужлива, що часом я її ледве витримую. Таке враження, що через мої руки проходить найбільш сокровенне досьє війни. Розповіді, які я довідуюся, неможливо забути; цифри, які в них фігурують, закарбовуються у моїх думках; а їхні слова гучно дзвенять у вухах. Які втрати, яка скорбота!
Ми ось так сидимо, а наше життя витікає, наче вода. Зараз перебувати на фронті — це щось фантастичне: бійці в окопах по коліна в воді, грязюка непрохідна. Вони грузнуть у ній аж до колін, аж до стегон. Коли вони лягають на голу землю, щоб стріляти, у них нічого не виходить, тому що їхні лікті вгрузають у багнюку по самі зап’ястя. Половина бійців, які лежать у госпіталях, потрапили туди через ревматизм або відмороження. Солдати сидять в окопах по двадцять один день, а часом і по тридцять шість — ви лишень подумайте!».
У зливу прогулюючись набережною, Ґертруда все думала про солдатів, вкинутих у цю війну, адже кожен з них був чиїмось коханим, братом, чоловіком чи сином. Вона, напевно, замислилися про свій ранній ентузіазм з приводу війни і про можливу долю тих юних йоркширців, яких закликала добровільно йти на фронт. За три місяці перебування в Булоні Ґертруді вдалося настільки добре пізнати окопну війну, як це могли зробити лише одиниці з тих, хто сам не був на фронті. Щодня Ґертруді вчувалися мінометні обстріли, які були лише початком атаки піхоти; вона бачила, як люди вибігали з окопів, а тоді пірнали у вирви від снарядів і встановлювали свої кулемети тимчасом як ще три чи чотири хвилі солдатів вискакували з окопів за ними й рухалися в напрямку німецької лінії оборони. Вона бачила, як вояки спокійним темпом бігли вперед, а тоді спалахували сигнальні ракети і лінія солдатів розсіювалася шквалом мінометного вогню з боку німецьких військ. Бачила тіла, які підкидало в повітря; кінцівки, що розліталися на всі боки. Бачила солдатів, які нерухомо падали на землю, і чула крики поранених, які билися в агонії. Бачила, як щойно розірвана лінія перегруповувалась і короткими перебіжками солдати проривалися вперед, поки не опинялися прямо перед траншеями німців. Вона чула, як викрикували накази й пронизливі вигуки, чула вибухи гранат і кулеметні постріли, і стогін та крик тих британців, які з усієї тієї лінії наступу залишилися живими, яких тепер знову відганяли назад. Мертві, поранені, зниклі безвісти — усі вони, разом з усією тією грязюкою і кров’ю, зменшені до одного слова зі списку на столі в Булоні. 2 лютого Ґертруда написала листа Чиролу: «Вони підрахували, що середній період перебування офіцера на фронті до моменту, коли він отримає поранення, становить один місяць... Захоплення, втрата і знову захоплення траншеї — ось до чого все зводиться; а в результаті за останні 6 тижнів було згублено 4000 життів. Гірка втрата».
Двадцять четвертого квітня Морісові вдалося відзначитися на фронті. Він, підполковник полку Ґрін-Говардс, відіграв ключову роль у нападі на селище Фортуїн, вище бельгійського кордону на північний захід від міста Лілль, де німці зуміли прорвати лінію оборони. Коли підполковник Г. X. Шоу, який командував четвертим батальйоном Східно-Йоркширського полку був убитий, Моріс, який бився з ним пліч-о-пліч, узяв на себе командування двома батальйонами і напав на німців, відтіснивши їх назад більш ніж на півтора кілометра. Наступного року, у березні, його поранили; через подальшу операцію йому знадобилося чимало часу на реабілітацію, однак за декілька тижнів він знову повернувся на фронт. У червні 1917 року його знову демобілізували — він майже повністю оглух.
Британська спільнота масштабно приховувала правдиву кількість втрат, тимчасом як Ґертруда бачила перед собою чітку картину реальності й лицемірства, яке продовжувала поширювати влада. Ґертруда знала, що, виконуючи накази штабних офіцерів, які самі, можливо, ніколи не бували на фронті, цілі батальйони до останнього бійця можуть бути розбиті лише за один день. Ґертруда була ще занадто лояльною, щоб відкрито висловити своє розчарування в уряді та у владі загалом. Однак це сформувало настрій, який вона пронесе до самої старості. «Піррова перемога в Нев-Шапель як ніколи чітко показала, що ми не в змозі прорвати лінію оборони. Чому ж вони приховують справжню кількість втрат — я не розумію. Вона сягає близько 20 тисяч; натомість з боку німецької армії — від 8 до 10 тисяч».
Наприкінці березня Ґертруда повернулася до Лондона. Там Сесіл створив нове відділення поранених і зниклих безвісти на вулиці Пелл-Мелл у зв’язку з надзвичайно великою кількістю незареєстрованих солдатів, які лікувалися в госпіталях по всій країні. Головний офіс мав стати центром обміну інформацією для всіх запитів від сімей, направляючи їх до потрібного відділення Червоного Хреста за кордон, включно з південно-східним фронтом. Відтепер мав існувати центральний реєстр, центральна точка збору інформації з усіх джерел і єдиний офіс, звідки надсилатимуть відповіді сім’ям військових. Не було жодної причини, чому не відкривати центральне управління саме в Лондоні, крім однієї: жінка, яка керувала всією системою, працювала в Булоні. Спостерігаючи те, чого Ґертруді вдалося досягти у Франції, Сесіл сказав, що їй потрібно взятися за управління новим офісом. У її розпорядженні мав бути штат з двадцяти осіб, плюс чотири друкарки, і сам він завжди був би порад в одному відділенні, тож Ґертруда в будь-яку хвилину могла б звертатися для обговорення певних питань чи просто за порадою.
Її останній лист з Булоні адресований Флоренс. Усі її думки зайняті Діком і роботою: вона почувалася надто стомленою для якогось громадського життя. «Нікому не кажіть, що я приїжджаю. У мене зовсім не буде часу, і я не хочу, щоб мене хтось турбував».