«Арабське повстання почалося обманним шляхом. Для того, щоб заручитися підтримкою шарифа, наше бюро від імені сера Генрі Макмаґона запропонувало підтримати апарат місцевої форми правління... Араби... попросили мене як незалежну людину підтвердити обіцянки британського уряду... Я розумів, що якщо ми виграємо війну, обіцянки арабам стануть нічим іншим, як порожніми папірцями... Та все ж натхнення арабів було нашим ключем до перемоги у східній війні... однак замість того, щоб пишатися спільним успіхом, мені було страшенно соромно».
Ґертруда не мала наміру робити щось таке, через що потім було б соромно. Вона скористається своїм блискучим інтелектом і великими статками, щоб виконати дану арабам обіцянку. Вона змінюватиме уми та душі, роз’яснюватиме кожний аспект і наслідки ситуації у найліпший спосіб, змішає британське керівництво з арабським самовизначенням, пишатиметься й робитиме все, щоб сформувати хороший уряд. Вона знайде спосіб, як створити арабську державу разом із великодушною британською адміністрацією й укріпити істинний політичний зв’язок.
Ґертруда і Лоуренс не єдині, хто прагнув зародити арабське самовизначення за підтримки британських радників. Незважаючи на те, що в «мозковому центрі», яким було арабське бюро, геть усі вірили, що багате різноманіття рас, племен і переконань унеможливлює формування єдиної злагодженої нації з ефективним політичними установами, його працівники були прагматиками до глибини душі. Вони перешкоджатимуть усім спробам Індії анексувати Месопотамію та призначити раджа для Саудівської Аравії. Тимчасом як в Індії британський уряд зміг встановити зв’язок і вплив на індійську всеохопну систему правління магараджею, Близький Схід такого просто не дозволив би. Арабська система мала глибоке коріння й походила від Пророка та інших постатей релігійного привілею, і саме звідти провідні сім’ї черпали мораль і мирську владу. Джерел їхнього багатства було достатньо, щоб забезпечити себе вірністю менших лідерів та їхніх племен. Ґертрудине розуміння ситуації, політична проникливість і переконлива ясність викладення питань надзвичайної складності були найціннішим доповненням до колективних спроб бюро досягнути поставленої мети.
Однак ясність думок — річ непроста. Як зазначив один сучасник, на той час до операції залучили близько двадцяти окремих управлінь, що працювали над формуванням британської політики на Близькому Сході під час Першої світової війни: Уряд військового часу, адміралтейство та військове міністерство — кожна з цих структур мала свої погляди; крім того, були ще конкуренти: індійське відомство й міністерство іноземних справ; державні чиновники Індії, Єгипту та Судану, які теж мали що сказати з приводу цієї ситуації. Три головні експедиційні війська розміщувалися в Месопотамії, Ісмаїлії та Александрії; військово-морські та політичні відомства також були в чотирьох інших важливих регіонах. Воно й не дивно, що існували перехресні лінії комунікації і що дані арабам обіцянки відрізнялися за своїм змістом і намірами. Більше того, англо-арабська домовленість кишітиме непорозуміннями, що виникатимуть головним чином з того первісного листування Макмаґона з тарифом Хуссейном та реакційної англо-французької угоди, яку поспішно уклали Сайкс і французький представник Жорж-Піко в березні 1916 року і про яку протягом двох наступних років уряд не інформуватиме Ґертруду та її тодішнього боса.
У бюро панувала таємнича атмосфера. Вони навіть придумали для себе прізвисько — «пронири». Лоуренс писав про їхні підривні наміри проникнути до правлячих кіл і «сприяти розвитку нового арабського світу». Першим об’єктом впливу був сам верховний комісар, вправний, лояльний, однак позбавлений уяви сер Генрі Макмаґон. Безперервно перебуваючи під переконливим впливом Гілберта Клейтона, розчарований провалом військових на Синайському півострові з їхнім самовдоволеним і негнучким кругозором, Макмаґон був першим, хто зрозумів і підтримав бюро.
Думка «пронир» щодо арабського самовизначення була опозиційна баченню Делі. Вони не могли рухатися вперед зі своїми планами щодо арабського повстання без підтримки Індії, а бюро її точно не отримало б. Намісник короля зі своїм урядом в Індії був глибоко переконаний, що над усіма арабами має бути встановлене британське правління і що цей підхід досягне такого самого успіху, як і радж. Зрештою управляти Індією вдалося за допомогою лише п’ятдесяти тисяч британських солдатів. У Каїрі дивилися на ситуацію більш реалістично. Оскільки війна затягнулася, у Британії майже не було надії на фінансування імперіалістичного уряду на новому континенті. Бюро всіма силами намагалося розіграти потрібну карту, зазначаючи, що вплив коштуватиме дешевше, ніж контроль.
У напружених довготривалих дебатах, до яких тепер долучилася ще й Ґертруда, «пронири» розглядали можливість перемогти турків якимось іншим, а не британським воєнним методом: підірвати фінансування, розірвати залізничне сполучення, відібрати провізію, сприяти тероризму, вести партизанську війну. Ґертрудина участь в обговореннях та її знання арабських методів і звичаїв допомогли профільтрувати всі ці ідеї. Зрештою Ґертруда, напевно, була єдина серед них усіх — дослідників, пустельних мандрівників — хто фактично брав участь у газзу. Ґертруда пояснила: зібрати арабську армію проти турків реально лише за умови, що арабські солдати матимуть достатньо сильне почуття гордості за самовизначення їхньої нації. Щоб досягти цього, знадобиться чимала сума грошей. Кошти потрібні з двох причин: по-перше, неможливо пересуватися територією шейхів, не заплативши за це; і по-друге, ні бедуїн, ні пустельний селянин не піде на війну, якщо при цьому доведеться залишити свої стада верблюдів чи домівки — втрата сімейного доходу має бути відшкодована якимось іншим джерелом прибутку. Арабські воїни були наймитами, а не добровольцями.
Індійський уряд і далі мав наміри збільшувати свій вплив на території Аравії та анексувати Месопотамію. Намісник короля чітко роз’яснив своє ставлення в дошкульному листі до міністерства закордонних справ:
«Я щиро сподіваюся, що ця примарна Арабська держава розлетиться на друзки, якщо взагалі буде колись створена. Навряд чи хтось міг би написати план дій, який суперечив би британським інтересам на Близькому Сході більше, ніж теперішній. Адже він породить жахливе управління, хаос і корупцію, оскільки ніколи не було й не може бути погодженості чи злагодженості серед арабських племен... Я не можу передати, яким згубним, на мою думку, є це втручання і вплив Каїра».
Своїм листом він викликав негативне ставлення Лондона до бюро.
До того часу Ґертруда вже закінчила зі своїм первинним рапортом щодо племен, який головний штаб прийняв з грандіозною повагою за повноту та детальність наданої інформації. Вона виконала доручене їй завдання і тепер спокійно могла повертатися до похмурої, оповитої війною Англії, до відділення поранених і зниклих безвісти та й до самого Лондона, переповненого сумними спогадами. Однак замість цього Ґертруда перейнялася руйнівною ворожнечею між Каїром і Делі і цілями намісника короля. Лорд Гардинґ, величний екс-посол, удостоєний багатьох нагород, раніше працював у Санкт-Петербурзі та Франції, після чого став офіційно затвердженим самовисуванцем, королівським радником з питань міжнародних відносин. Це був ніхто інший, як Ґертрудин давній товариш із днів засніжених прогулянок Бухарестом, Чарльз Гардинґ. Знаючи його, як ніхто інший, і краще за всіх розуміючи його бачення проблем, чи не могла вона щось зробити, щоб покращити стосунки між Індією та Каїром? «Дуже важливо, щоб Індія з Єгиптом перебували у тісному зв’язку, оскільки вони намагаються вирішити спільну проблему, щоправда, споглядаючи її під різними кутами», — напише вона капітанові Голлу, керівникові розвідувального управління ВМС, 20 лютого 1916 року.