Ґертруда закінчила збір інформації про племена з боку Месопотамії. У неї зав’язалася взаємна повага з сером Персі Коксом, який пізніше написав про цей період:
«Військове керівництво вирішило, що служба, заради якої її направили до Басри, виконана настільки, наскільки це було можливо на той час, а оскільки особу її статі дещо складно влаштувати на постійну роботу до головного штабу діючої армії, їй запропонували перейти на службу до мене, головного офіцера з питань політики, і вона з радістю погодилася».
Ґертруді вдалося двічі себе зарекомендувати в його очах — її подорож до Хаїля та обід з генералами — і тепер Кокс вважав її незамінною. Ґертруда не лише невтомно працювала, а й неодноразово виручала, вивчаючи та приймаючи його гостей-шейхів з усієї Месопотамії. Ґертруда відсіювала неважливих шейхів, а всіх решту направляла до кабінету Кокса з короткою візиткою, де зазначала назву племені, звідки вони прийшли і чого хотіли. Кокс надав їй офіційного статусу помічника офіцера з питань політики і звання східного секретаря. У своєму листі до Чирола Ґертруда побіжно згадала про своє підвищення, однак її радість з цього приводу була очевидною:
«Мені ніколи не спало б на думку розповідати вам, що я тепер ПОЗПП [помічник офіцера з питань політики], адже це зовсім неважливо... Сер Персі надав мені звання, тому що все набагато простіше, коли у тебе є конкретна офіційна посада — хоча я думаю, що в той момент його головною метою було уповноважити себе більшою владою наді мною! Не маючи певної посади, я завжди привертала б до себе зайву увагу. Оскільки тепер я офіцер ІЕВД [Індійських експедиційних військ „Д”], я маю право на безкоштовне житло, харчування й догляд, якщо раптом занедужаю. Тож я офіційно працевлаштована... А ще, знаєте що, я отримую чималу зарплату — 300 рупій щомісяця — а це значно більше, ніж я коли-небудь розраховувала заробляти».
Ґертруда працювала не лише на Кокса, а й на його працьовитого заступника — капітана, а пізніше підполковника сера Арнольда Вілсона, кавалера ордена Індійської імперії ступеня «Лицар-командор», одного з найгрізніших і найексцентричніших творців імперій на Близькому Сході. Це був чоловік з міцною статурою та густими чорними вусами, який дотримувався способу життя спартанського самозречення. Під час своїх подорожей він любив спати на землі, не користуючись ні ліжком, ні наметом, і щодня читав Біблію.
Він міг проходити верхи по бездоріжжю по 160 кілометрів на день, а коли доходив до річки, то не переходив її містком, а перепливав. Одного разу, коли Вілсон повертався додому в Англію, він заощадив на вартості переправи, найнявшись на роботу кочегаром судна й підкидаючи вугілля по шістнадцять годин на добу. З корабля він зійшов у місті Марсель, там купив велосипед і проїхав на ньому решту півтори тисячі кілометрів до рідного міста Вустер. Спочатку вони з Ґертрудою ладнали дуже добре: «Він... найдивовижніша у світі людина, йому 34 роки, і він геніальний. У нього чудово розвинуті як розумові, так і фізичні здібності — а це велика рідкість. Я схиляю перед ним голову — він найкращий з усіх колег і зможе зробити блискучу кар’єру. Ніколи в житті не зустрічала нікого з такими унікальними здібностями». Однак його імперіалістичні догматичні погляди рано чи пізно мусили стати між ними.
На початку 1916 року військове міністерство нарешті змогло взяти під свій цілковитий контроль Месопотамію і ввело на її територію війська, авіацію, артилерію й військово-транспортні засоби. Було вже занадто пізно, щоб запобігти стражданням Ель-Кута, однак це змогло вразити ще одного важливого гостя, який навідався до Басри в листопаді, еміра та хакіма південної частини Неджда, Абдулу Азіза Ібн Сауда. Він приїхав ледь не з королівським візитом й уважно оглянув сучасний науковий світ військових дій, на який перетворилося місто. Якщо й був якийсь арабський лідер, з яким Ґертруда бажала познайомитись, але так досі й не змогла, то це саме він — харизматичний грізний воїн, нащадок імама, суддя, володар і правитель. Він був непохитним лідером фундаменталістського ваххабізму, основною метою якого є повернення до істинного Ісламу пророка Моххамеда під суворим керівництвом закону Шаріату. Коли Ібн Саудові було п’ятнадцять років, Рашиди прогнали плем’я Саудів і захопили місто Ер-Ріяд, зробивши його своєю столицею. У віці двадцяти двох років Ібн Сауд очолив військо з вісімдесяти вершників, наданих його союзником проти Рашидів, шейхом Кувейта, і вночі напав на Ер-Ріяд; у супроводі восьми обраних солдатів він видерся по стінах палацу й заколов сплячого Рашида; щойно зійшло сонце й небо набуло рожевого відтінку, Ібн Сауд широко розчинив центральні ворота міста.
Протягом наступного десятиліття Ібн Сауд узяв собі за обов’язок повертати землі своїх предків. У 1913 році він захопив турецьку провінцію Хасу, яка раніше прилягала до Ер-Ріяда, змусив турецький гарнізон пуститися навтьоки й закріпив за собою береги Перської затоки. Ібн Сауд потоваришував з британським політичним представником в Кувейті, зокрема з капітаном Вільямом Шекспіром, який неодноразово намагався переконати британський уряд у безупинному зростанні значущості цього принца пустель. Незабаром, після початку Першої світової війни, Шекспір вирушив до Неджда, де приєднався до чорних шатер Ібн Сауда, які рухалися на північ, щоб відвоювати останню захоплену Рашидами за підтримки турків територію. Незважаючи на те, що сам Шекспір до конфлікту нічого не мав, у бою його вбили. Невдовзі після того Ібн Сауд зустрівся з сером Персі Коксом, головним політичним агентом Перської затоки, і уклав формальну угоду з Британією спільно з шейхами прилеглих до затоки міст — Кувейта та Мухаммара.
Двадцять сьомого листопада 1916 року Кокс з Ґертрудою привітали майбутнього засновника Саудівської Аравії, а тоді він тріумфально пройшовся Басрою, поки йому показували найновітнішу наступальну зброю. Ібн Сауд виглядав велично: в очах виблискував вогонь, волосся було заплетене й зав’язане мотузочками з гачками; перебираючи у руці намистинки чоток, він спостерігав за вибухами бризантних вибухових речовин в імпровізованих траншеях і запуском зенітних снарядів. Ібн Сауд дуже рідко щось говорив. Він уперше в житті проїхав потягом, а тоді його ще й на швидкості прокатали в автомобілі до сусіднього міста Шейба, де гість міг уважно оглянути британську піхоту та індійську кавалерію. Він побачив артилерійську батарею в дії і спостерігав за польотом літака. У базовому госпіталі Ґертруда поклала свою руку на рентгенівський пристрій, Ібн Сауд повторив за нею цей трюк і побачив зображення власних кісток. Ґертруда написала статтю з описом Ібн Сауда для Arab Bulletin, газети з секретною інформацією, яку випускали в Каїрі для службовців британського уряду і в якій працював Лоуренс.
«Ібн Сауду лише сорок років, однак виглядає від дещо старшим. У нього велична статура, зріст понад метр вісімдесят, а постава характеризує цього чоловіка як людину, що звикла керувати. Незважаючи на те, що його постать дещо масивніша, ніж у звичайного кочового шейха, його риси характерні для справжнього араба: чітко виражений орлиний профіль, великі ніздрі, випуклі губи й продовгувате вузьке підборіддя, яке здається ще довшим завдяки борідці клинком. У нього тонкі пальці рук — характерна риса представників арабських племен чистої крові, і попри великий зріст та широкі плечі, він справляє враження досить типове для жителів пустелі — людини з необґрунтованою втомою, не особистою, а загальною, расовою, вікове виснаження стародавньої ізольованої нації, яка приклала грандіозних зусиль для збереження свого роду... Його обережні рухи, некваплива доброзичлива усмішка й замислений погляд з-під важких повік хоч і додають образу благородності та шарму, однак зовсім не відповідають усталеним західним стандартам сильної особистості. Та все ж йому приписують настільки сильну фізичну витривалість, яку вважають великою рідкістю навіть у жорстких умовах Аравії. Кажуть, що серед чоловіків, вихованих у сідлі верблюда, мало хто може з ним зрівнятися, такий уже він невтомний вершник... Його відвага неодноразово випробувана на ділі, а якості солдата поєднуються з талантом державного діяча, що його дуже цінують племінні народи».