Враження Ібн Сауда про Ґертруду було дещо розмитим. Кокс вже розповів йому про її довоєнну експедицію до Хаїля, однак Ібн Сауд ще ніколи не стикався з європейською жінкою. Хоча, згідно з надійними джерелами, сам він одружувався й розлучався близько шістдесяти разів, передаючи кожну дружину після однієї чи двох ночей комусь зі своїх шейхів чи послідовників. Те, що він мусив зустрітися з нахабно неприкритою жінкою та ще й поводитися з нею на рівних, Ібн Сауд розцінював як образу свого чоловічого достоїнства; він був приголомшений тим, як впливові чоловіки відходили в бік, щоб пропустити її вперед. Більше того, їхня з Ґертрудою зустріч полягала не лише в дружніх вітаннях, вона мала ввести його в поточний курс справ і все довкола показати. Кокс написав у дипломатичному тоні:
«...для нього було справжнім феноменом, що особа жіночої статі обіймає офіційну посаду в британських експедиційних військах, це було чимось за межами його бедуїнського розуміння; утім, коли прийшов час, він зустрівся з міс Белл, продемонструвавши щирість та незворушність так, наче все своє життя знався з європейськими жінками».
У той час Ібн Сауд насправді повівся дуже дипломатично, однак після зустрічі висловив своє справжнє ставлення до ситуації. Офіцер з питань політики Гаррі Сейнт-Джон Філбі, який ще тоді не був Ґертрудиним товаришем, написав, що «всі, хто був на прийомі в Неджді, нестримно й гучно реготала з того, як він перекривлював її пронизливий голос і властивий жінкам говір: „Адбуло Азізе [Ібн Сауде]! Адбуло Азізе! Погляньте на це... а що ви думаєте про це?” і таке інше». Ібн Сауд, напевно, був єдиним шейхом, який перекривлював Ґертруду; але він також був єдиним важливим шейхом, якого вона зустріла за традиціями Заходу, а не за бедуїнськими звичаями. Якби Ґертруда прийшла до намету Ібн Сауда в пустелі, одягнута у вечірню сукню, і презентувала біноклі та зброю, а тоді присіла б разом з ним на килими й вільно говорила на тему його культури, поезії та політики пустельної місцевості, то, очевидно, вразила б не менше, ніж Мохаммеда Абу Таї, Фахада Бега та інших шейхів.
Візит Ібн Сауда добіг кінця, і Ґертруда повернулася до своєї звичної роботи, вимушена терпіти жахливі погодні умови. Вона навіть не знала, що для неї було гіршим: зима, коли всі дороги перетворювалися на місиво грязюки, а на відкриті дренажні канави кидали для переправи дошки, чи літо, коли для уродженки Йоркшира палюча спека була просто нестерпною: «Сьогодні я прокинулася о першій годині ночі й побачила, що температура повітря досі сягає більше 37 градусів, а я лежу мокра, наче в калюжі. Щоранку моя шовкова нічна сорочка разом зі мною йде до ванни, де я її викручую, і більше її можна не чіпати... Оскільки вода у ванну набирається з баку, який стоїть на даху, її температура не буває нижче 37 градусів... але з неї не йде пара — температура повітря ще вища», — написала Ґертруда своїм батькам. Через постійне прання її одяг розлазився на шмаття. Ґертруді доводилося вставати о 5:30 чи о 6-й ранку, щоб його латати — в Англії цією роботою завжди займалася її служниця Марі. Її відчайдушні прохання прислати новий одяг іноді давали результат:
«Тут настільки спекотно, що люди майже нічого не одягають, от тільки важливо, щоб це „майже нічого” було без дірок... Мені вже й не віриться, що колись я була чистою й охайною! Я така вам вдячна — тепер у мене є мереживна вечірня сукня, біла сукня з крепу, муслінова сукня в блакитну смужку, дві сорочки й смугаста шовкова сукня — мені все підійшло... коробка й парасоля теж прийшли!».
Водночас Ґертруда часто бувала засмучена, що помітно з її листа від 20 січня 1917 року:
«Щойно я отримала коробку від Марі — у ній мала бути чорна сатинова сукня, однак коробку вже відкрив хтось до мене і забрав мою сукню. Це так обурливо! Єдине, що залишилося, це ще одна маленька картонна коробочка, в якій був чорний сатиновий піджачок, який Марі послала до плаття, сітка для волосся і золота квітка...».
Тепер, коли Ґертруда працювала у сфері, де були одні чоловіки, їй ще більше хотілося мати сім’ю. Їй не вистачало подружки, але єдиними жінками, яких вона там бачила, були леді Кокс, дружина її начальника, тимчасові вчительки чи місіонерки і «чудова міс Джонс» — приємна, але дуже зайнята головна медсестра офіцерського госпіталю та лікувального санаторію, розташованого внизу біля річки. Міс Белл була вдячною їй пацієнткою після того, як у вересні того ж року в результаті сильного виснаження від 42-градусної спеки та відсутності нормальної свіжої їжі в Басрі вона злягла від важкої форми жовтухи. Ґертруда написала Флоренс: «Ви знаєте, я ще ніколи так сильно не хворіла. Я навіть не уявляла, що можна почуватися настільки слабкою, коли навіть не можеш поворухнути тілом, а голова повністю відключається».
Після одужання Ґертруда повернулася до складання своїх звітів. Вона написала Г’ю і Флоренс:
«Кількість звітів, які я написала за останній рік, просто вражає. Деякі з них скапарені з інших рапортів, а деякі написані на основі моїх особистих думок та знань; декотрі з них — це спроби згладити далекі кути нового світу, який ми зараз вивчаємо, ну і, звісно ж, нудні аналізи племен, страшенно бляклі, але, напевно, користі вони приносять більше, ніж щось інше... Іноді буває так нестерпно сидіти за столом у кабінеті, коли моє серце лине до пустелі, щоб побачити місця, про які чула, і самотужки про них усе вивідати... Однак, якщо ти людина такої ж статі, що і я, не варто розраховувати на щось більше за монотонну писанину в офісі, хай йому грець».
«Скапарені... нудні... страшенно бляклі» — тут Ґертруда була вже зовсім нещирою. Вона знала, що її роботу вже як належне цінують у керівництві Єгипту, Судану та Лондона завдяки її яскравим і часто-густо гумористичним роз’ясненням політичних ситуацій та надзвичайно захопливим описам людей, які фігурують у справі. У своєму наступному листі додому вона вже це визнала: «Я з радістю хочу поділитися з вами однією новиною: кажуть, що в Лондоні мої висловлювання привертають до себе неабияку увагу».
Частину своїх звітів Ґертруда була зобов’язана писати для арабського бюро, а частину надсилала в редакцію газети Arab Bulletin як статті. Усі її роботи примножували її славу як, напевно, найвидатнішої британської особистості на Близькому Сході. Ще деякі з її рапортів зібрали разом для видання The Arab of Mesopotamia, що вийшло друком як посібник для британських офіцерів, які вперше приїжджали до Басри. Статті з малоприємними заголовками «Пакс Британіка на окупованих територіях Месопотамії» чи «Основи правління турецької Аравії» виявилися надзвичайно простими та цікавими, завдяки ним новоприбулі офіцери могли швидко ввійти в курс справи. Узявшись за статтю «Шанувальники зірок», читач дізнавався, що до основних положень цієї дивної секти входили такі принципи: життя біля проточної водойми, багатоженство й віра в те, що світ — це насправді велике яйце; ще вони вигадали книжку, яку можуть читати одночасно два священики, сидячи по обидва боки струмка. «Цікаво, як розвиватиметься ця чудна верства населення під покровительством британського уряду», — зазначила Ґертруда.
«Офіційний тон документів, — писав сер Кінаґан Корнвалліс, керівник арабського бюро з 1916 року, — не може зіпсувати оригінальності та насиченості її стилю чи лаконічних описів. У цих статтях чітко проглядається високий рівень її обізнаності, а також співчуття та розуміння тих людей, яких вона так любить». Виснажені державні діячі та офіцери з питань політики, які працювали під величезним тиском, перевіряючи вхідну пошту, зітхали з полегшенням і приємним передчуттям, коли бачили блискучі нариси, підписані «Г.Л.Б.». Вона була неповторною, коли описувала уряд турецької Аравії як вигадку: «Жодна країна, яка демонструвала світу свої встановлені правила й централізовану форму правління, не була такою вигадливою, як Османська імперія»; чи детально розповідала про заплутаність внутрішньої політики в Маскаті: «Султан Саїд Фейсал Ібн Туркі зумів побачити свою особисту вигоду у виданому британським урядом наказі про заборону торгівлі зброєю: повсталий народ більше не може забезпечувати себе зброєю, щоб іти проти нього », або ж коли роз’яснювала війни племені Шаміях, які насправді означали: «захопити ворога способом неочікуваного набігу... втрати під час таких набігів бували більшими, а іноді й меншими, ніж під час футбольного матчу».