У своїх листах до Чирола Ґертруда, як завжди, викладала голу правду. Ось, що вона написала на Різдво 1917 року: «Я б дуже хотіла на це Різдво опинитися в Єрусалимі... Так, я трохи сумую за сірими схилами Іудея — але не за Англією, ніколи. Ви знаєте, моєї Англії більше немає».
Під кінець війни життя на Слоун-стріт і в Раунтоні видалося досить складним для Флоренс та Г’ю. Моріс повернувся додому з фронту, звільнений від військової служби через інвалідність — почуття радості було неоднозначним, якщо враховувати, що він був фактично глухим. У Моріса завжди були проблеми зі слухом, однак тепер людям доводилося кричати, щоб він їх почув.
Він дедалі більше віддавав перевагу способу життя простого землевласника, займаючись полюванням, стрільбою та риболовлею. У родині Беллів сталося горе — помер сер Сесіл Спринґ-Райс, чоловік Ґертрудиної кузени Флоренс Лассель, який займав посаду британського посла у Вашингтоні.
Ґертруда написала листа до обох Флоренс, адресуючи своїй мачусі надзвичайно зворушливий прояв прив’язаності до неї та захоплення. Нарешті пасербиця оцінила терплячість, вірність і безмовну витривалість мачухи. Ґертруда написала їй 28 березня:
«Моя дорога матусю,
Не думаю, що колись Вам казала — хоча й постійно про це думала — наскільки сильно я захоплююся силою Вашого духу й незрівнянною цілеспрямованістю витерпіти все, що трапляється на Вашому шляху, не відступаючи, поки не буде досягнуто цілі Ви ніколи не кажете красномовних слів, а втім, жодна з нас не змогла проявити такого сильного духу, як це зробили Ви. У Ваших листах ніколи не буває жодного натяку на втому від затяжної напруженості, про яку я лише здогадуюсь. Ваша відвага просто неймовірна, і я не можу передати словами, наскільки я це ціную і люблю».
У 1918 році Флоренс нагородили званням кавалер-дами Британської імперії за її роботу в Червоному Хресті. Ґертруда одразу ж написала їй листа з привітаннями. У своїх листах додому вона ні разу навіть не заїкнулася, що сама теж хотіла б отримати таке звання, а після її відкритої реакції на власний орден командора Британської імперії про її ставлення до таких нагород всі знали; і все ж, очевидно, Ґертруда теж заслуговувала на звання кавалер-дами в той час чи, може, трохи пізніше.
Ґертруді все більше й більше подобався її будиночок у саду, і вона постійно намагалася зробити його ще кращим. Господар маєтку, Муса Чалабі, став для неї дуже близьким другом, з яким вони могли як говорити про рослини, так і вдаватися до політичних дебатів. Іноді Ґертруда брала службовий автомобіль, забирала Мусу та його сім’ю і вони їхали за місто на пікнік. Одного дня він подарував Ґертруді договір на передачу права власності на сад на її ім’я. Ґертруда прийняла подарунок за умови, що те місце завжди належатиме їм обом.
Настав час, коли Ґертруда могла завести собі декількох тварин — ніколи раніше вона не могла піти на такий крок. Вона купила півня й чотири курки і все бідкалася, що вони несли дуже мало яєць. Її давній друг Фахад Бег, той самий шейх, чиєю собакою вона так милувалася під час їхньої першої зустрічі, надіслав двох собак такої ж породи: це точно не був хабар, це був його щирий подарунок. Ґертруда назвала собак Ричан і Наймах, що в перекладі означало «Крилатий» і «Зірка». 30 листопада 1919 року вона написала листа до Г’ю та Флоренс:
«...два найпрекрасніші пси породи арабська борза... Вони десять днів ішли вздовж річки Євфрат разом із двома кочівниками, які вели їх до мене, а коли нарешті прийшли, то аж вихудли від голоду. Зараз я пишу вам, а вони сидять біля мене на дивані, а перед цим півгодини бродили по кімнатах і скавчали. Собаки дуже спокійні й дружні, і я сподіваюся, що скоро вони звикнуть жити в саду, а не в шатрі».
Ричан був великим бешкетником. У своїх листах Ґертруда розповідала про його витівки: як одного разу він на декілька днів утік з дому, як вистрибнув на стіл і побив посуд чи як качався по клумбі і понищив усі настурції.
Далеко не один шейх, з яким Ґертруда зустрічалася по роботі, намагався підлеститися до неї, даруючи подарунки, як це було заведено у дні правління турків. Коли один із них подарував їй арабського коня, Ґертруда повернула його назад, усміхнувшись і похитавши головою, однак Коксу потім розповіла, що той кінь був розкішним і їй дуже хотілося його залишити. Не минуло й тижня, як секретаріат «видав» їй відмінну кобилу. У 1920 році Ґертруда прикупить собі ще й поні, маленького сірого араба: «Він ще дуже молодий і його потрібно вчити, тож ми разом із собаками беремо його на тиху приємну прогулянку перед сніданком, і я бачу, що він удосконалює свої уміння. Він настільки розумний, наскільки це взагалі можливо, так енергійно стрибає і так спокійно заходить у воду, його маленькі ніжки ніколи не припускаються помилок».
Дізнавшись про те, що Хатум не приймає дорогоцінних подарунків, шейхи намагалися знайти альтернативу. Двоє з них, проблеми яких вона вже вирішила, надіслали їй молоденьку газель. Ґертруду ще ніколи нічого так не радувало. Тваринка розкуто бігала по саду та їла фініки, які попадали з дерев, а ще вона їла огірки з Ґертрудиних рук. Уночі газель скручувалася в клубочок і спала на веранді, що знаходилася поряд зі спальнею господині. «Це дуже мила маленька тваринка. Тепер я шукатиму собі мангуста», — написала Ґертруда. Скоро вона отримала й мангуста, подарунок від юного сина мера Багдада. «Це найчарівніша у світі тваринка. Цього ранку він сидів у мене на руках і їв смажену яєчню, наче справжній християнин».
Ще відколи Ґертруда працювала в Каїрі, вона звикла жити на свою зарплату — 20 фунтів стерлінгів на місяць — а її щедрі річні премії накопичувалися вдома, ними вона не користувалася. Г’ю написав Ґертруді листа, запитавши, що вона збирається робити з грішми. Оскільки те, що Ґертруда страшенно хотіла — хороша їжа і добре зшитий європейський одяг — в Іраку було недоступне, вона відписала батькові, не проявивши ані краплі фінансової зацікавленості, як це часто буває у дуже заможних людей: «Минулого тижня ви написали мені про гроші, які знаходяться на моєму банківському рахунку. Це безглуздо... Ви завжди можете робити з моїми грішми все, що вважаєте за потрібне, можете навіть привласнити їх собі. Як я вже казала, мені байдуже. Тема грошей мене ніколи не цікавила... Якщо колись мені де не вистачатиме, я завжди зможу попросити їх у вас, бережи вас Боже!».
Тутешній клімат продовжував шкодити Ґертруді, і їй доводилося звертатися до офіцерського госпіталю з частими переохолодженнями та бронхітом узимку і тепловими ударами й періодичною малярією влітку. Коли температура сягала більше 48°С навіть уночі, Ґертруда стелила собі на даху, де намочувала простирадло у відрі з водою, а тоді лягала й загорталася в нього. Коли простирадло висихало, вона вставала й повторювала процедуру. Усі кімнати відділку промивали двічі чи тричі на добу. Узимку їй іноді доводилося вдягати дві сукні, одну поверх другої, а зверху ще й шубу. Через постійну перевтому, куріння цигарок і температурне виснаження Ґертруда дуже сильно схудла. Коли хвороба змушувала її звертатися до лікарні, вона дратувалася й рвалася повернутися назад на роботу. Однак на власному досвіді знала, що якщо виписатися з лікарні зарано, їй знову доведеться туди повертатись. Одначе Ґертруда ніколи повністю не відмежовувалася від роботи: вона безперервно писала меморандуми, раз на два тижні вела обліковий журнал для уряду, а в листопаді 1917 року взялася за редагування місцевої газети Al Arab. Ґертруда вирішила, що з неї вже досить тих тропічних хвороб, як вона сказала своїм батькам, і мала намір відкрити нову сторінку життя. Пишучи листа з лікарняної койки, вона подякувала Г’ю за розкішний подарунок на її сорокадев’ятиріччя:
«Єдине, що мене зараз втішає, це прекрасний смарагд на брошці, яка прикріплена до моєї нічної сорочки, і я дивлюся на нього з безмежною радістю і думаю про те, як сильно Вас люблю, мій дорогий таточку».