— Іще раз, — сказав він. — Я повторюю: «Визнаю…»
— Визнаю, — озвався Петр, почервонівши, мов буряк.
— От бачиш, у тебе вже починає виходити, — зрадів граф. — Отже, ти визнаєш. Але що ти визнаєш? Що королеви… королеви…
— Королеви… — повторив Петр.
— Слава Богу, — з полегкістю зітхнув граф. — Тепер лишилося вже тільки три слова: не мають ніг. Два ти вже вимовив, тепер залишилося тільки три. Хоч свідчення, складене з окремих, розкиданих слів, не вважається свідченням, але я задовольнюсь ним, бо для мене зараз важливе тільки одне — щоб я міг із чистим сумлінням сказати Джованні: так, він визнав, що королеви не мають ніг, звісно, після нескінченних і гонористих відмов. Так, а тепер ходімо далі. Ці три слова, які тобі ще залишилося домовити, я все—таки хочу почути: не мають ніг. Ну? Не мають…
— Не мають нічого такого, чим вони різнилися б від решти жінок, — закінчив Петр.
— Осел! — закричав граф.
— Я не можу, не можу… я не скажу нічого іншого.
— Ну гаразд, — зітхнув граф і підвівся. Він відчинив двері, однак перед тим, як вийти, обернувся ще раз: — Так, ти осел, але джентльмен, — визнав він. — Бо ти наполягав на своєму й після того, як я висловив власну думку про тебе. Тож перед цим дивом я скидаю капелюха.
— Я не сумнівався, що ви будете такої думки про мене, ваша графська милосте, — відповів Петр.
— Однак ти приречений, — докинув граф і вийшов.
Через три дні Петра перевели з темниці на першому поверсі до темниці на третьому поверсі вежі, яка за умовами тієї суворої доби вважалася досить комфортабельною, бо там був камін і дерев’яний тапчан з оберемком соломи; і на цьому тапчані, згорбившись і сумно всміхаючись, сидів Петрів батько, пан Янек Кукань із Кукані. Побачивши свого сина, пан Янек підвівся й мовчки обійняв його.
— Таточку, що ви тут робите? — вигукнув Петр. — Що сталося?
— Заспокойся, Петре, не сталося нічого такого, що суперечило б природному ходу речей, — відповів пан Янек. — Сьогодні в мене нещасливий день, і в тебе, на жаль, теж.
В останні роки Петр лише вряди—годи відвідував закіптюжений дім свого батька, і що далі, то рідше — востаннє півроку тому, коли раптово померла його матінка, пані Афра, з’ївши отруйних грибів; він чудово розумів, що, як син, ставиться до батька не найкраще, і його гризло сумління; а що нічого такого за ним не повинно було водитися, адже згідно з пророцтвом інтелігентної богині Лахесіс він мав завжди жити в ідеальному ладі зі своїм сумлінням, то його несумлінне ставлення до батька важким тягарем лежало в нього на душі й гнітило, мов страшний кошмар. Тому ця несподівана зустріч, під час якої пан Янек поставився до нього, як звичайно, з ніжністю і любов’ю, принесла йому явну полегкість.
— Але за що вас посадили, таточку? — наполягав Петр. — Невже через мене?
— Тільки почасти, Петре, тільки почасти, і це сталося єдино з моєї вини й необережності. Але тепер, по суті, йдеться навіть не про тебе і твій злощасний поєдинок, а про мій Філософський камінь.
І, всівшись на тапчані, він розповів здивованому синові, що його невтомна праця над Великим творінням, якій він разом з братом Августином присвятив майже стільки років, скільки Петр уже живе на світі, увінчалася цілковитим успіхом: Філософський камінь народився і дозрів до повної досконалості й краси, і засвідчив свої можливості й силу дії, дозволивши панові Янеку зробити першу пробу, тобто обернути грубе олово на червоне, щире золото, так що після передчасної смерті брата Августина, якого занапастили надмірна радість і хвилювання, він, пан Янек Кукань, став єдиним власником і володарем Великого магі—стеріума і містеріума, що майже те саме, що бути найбагатшою і наймогутнішою людиною в світі.
— О Боже, — зітхнув Петр. — За такої ситуації вам іще хочеться жартувати?
— Я не жартую, — серйозно заперечив пан Янек.
І повів далі свою розповідь. Коли багаторічні досліди нарешті було завершено і Філософський камінь лежав перед ним, карміново—червоний й осяйний, його на мить пойняло розчарування, бо після стількох років невсипущості, праці й зусиль, після досягнення кінцевої мети йому треба було вирішити проблему, як скористатись цим відкриттям і при цьому зберегти в таємниці його існування: чверть фунта Філософського каменя, яку він тримав у руці, — це щось незмірно величезне й при цьому таке небезпечне, що було б злочином віддати його в руки невтаємни—чених; Боже й сатанинське начала зливаються в ньому і творять неподільне ціле, і це природно, бо в кінцевому підсумку Філософський камінь — не що інше, як матеріалізація принципу «Все з одного», матерія і сила, тіло і дух, а отже, добро і зло.
— Ну гаразд, — зітхнув Петр. — Але що було далі?
— На порозі старості, — вів далі пан Янек, — я зрікся фантастичних уявлень своєї юності, що, здобувши Філософський камінь, оточу себе розкішшю, достатком та вигодами й присвячу весь свій час виключно дальшому дослідженню філософських проблем, бо, не зробивши цього, я відразу збудив би підозру в можновладців і вони спробували б вирвати у мене мою таємницю. Мій обов’язок, навпаки, полягав у тому, щоб ніхто не міг здогадатися про багатство, яке я ховаю під своїм дахом.
— Ах, таточку, — похитав головою Петр. — Навіщо ви, власне, все це робили?
— Ішлося про підтвердження певних філософських принципів і про відправний пункт для дальшого дослідження, — відповів пан Янек. — Ішлося про перетворення однієї матерії в іншу, а той факт, що цією іншою матерією виявилося золото, — факт другорядний: якби Філософський камінь обертав золото на грубе олово, з філософічного погляду він мав би таку саму цінність. Я це врахував і заховав свій Філософський камінь у безпечне місце, де його ніхто ніколи не знайде, і зі спокійною душею знову заходився варити свої водиці та помади, щоб знову наповнити грішми свою скарбничку, бо я заборгував усім, кому тільки можна було, — не лише крамареві й різникові, що ще не найгірше, але й аптекареві та золотареві, бо, як відомо, виготовлення золота без сировини — річ неможлива.
— Одне слово, ваша скарбничка виявилася порожньою і, на додачу до цього, з’явилися ще й борги, — зауважив Петр.
Так, боргів у пана Янека було по саму зав’язку і більше, що було не дуже приємно, але тепер, коли він уже не був зайнятий пантруванням Філософського яйця і мав доволі часу, при певному старанні й бажанні він за порівняно короткий період міг дати всьому лад, перше ніж розпочинати нові дослідження, а точніше — виготовлення алкагесту — еліксиру вічної молодості; колись він мріяв, що його син Петр буде тим, хто це винайде, бо він мав продовжити і завершити його справу. І все вже вляглося і пішло своїм звичаєм, як раптом до пана Янека донеслася приголомшлива звістка, що Петр на дуелі вбив людину й за це його кинули в темницю.
Алхімік замовк і якийсь час сидів непорушно, заплющивши очі, бо досі ще, як видно, не зміг отямитись від цієї приголомшливої звістки.
— Признаюся, — повів він далі трохи перегодя, — мене охопила паніка. Я негайно вирядився на Град і впав перед імператором навколішки, благаючи його, щоб він зглянувся на твою молодість, але імператор лишився невблаганний. «Ваш син, — сказав він мені, — завинив перед законом і проти букви закону, і я безсилий йому допомогти, так само як Господь не годен нічого змінити в законах природи». Так він мені сказав, і я цьому навіть не здивувався, бо я, вбогий знахар і парфюмер, не маю на його рішення такого впливу, як, приміром, цей твій Гамбаріні, котрий може все, але не кивнув для тебе й пальцем.
В останніх словах пана Янека забриніли така гіркота й гнів, що для цього сумирного й терплячого, — в силу професійної звички, — чоловіка здавалося навіть дивним.
— Коли мені не пощастило в імператора, — провадив далі пан Янек, — я по черзі вдався до всіх впливових і великоможних панів, скільки їх у нас є, але результат був той самий. І лише в одного з них, — я не хочу називати його на ймення, бо воно надто бридке, — мені засвітила якась надія. «Так, — сказав він, — для вашого сина можна буде щось зробити, але це коштуватиме багато—багато грошей, бо треба буде підплатити суддів і так далі». Отже, це був єдиний позитивний наслідок моїх клопотань. Але де я мав узяти ці гроші? Засмучений, у повному відчаї, я відступив від своїх принципів обережності й удаваної бідності, до яких недавно зобов’язав себе, схопив свій тигельок із золотом, яке виробив іще разом з братом Августином, і поніс на Златницьку вулицю, до знайомого золотаря, щоб продати. «Тигельок золота — не такий уже великий маєток, тигельок золота може мати всякий, тигельок золота, — запевняв я себе, — тут нема нічого незвичайного й особливого». Але, обернувши його на гроші, я хотів виробити другий тигельок і продати його якомусь іншому золотареві, якщо вдасться, в якомусь іншому кварталі або навіть в іншому місті, а потім ще один і ще один, аж поки наскладаю потрібну суму; що ж до цієї суми, то я гадав, що той високий урядовець напевне ніде не базікатиме, що взяв від мене підмаслок, і таким чином все збереже в таємниці.