— Це ви, Куканю, граєтеся з чимось вельми чутливим — з нашим терпінням і поблажливістю, — сказав імператор. — Ви осмілюєтесь стверджувати, що ми — дитина?
— Будь—який володар — дитина, — відповів пан Янек, — бо він так само, як дитина, живе захищений від реальності й жорстокості життя. Тому послухайте моє останнє слово, Cip: я не зраджу свого покликання й справи, і, якщо праця моя зійде нанівець, я стерплю це без ремства, але щоб я сам обернув її на пекло і прокляття, — ні, цього не буде.
— Не буде ні пекла, ні прокляття, — сказав імператор, — бо ми найвищим своїм словом обіцяємо вам, що не відлучимо вас від вашого Каменя, ви єдиний будете ним займатися й маніпулювати, як вважатимете за потрібне, певна річ, на нашу користь і з нашого відома. Зрозумійте, ваш Камінь мені потрібний, диявольськи потрібний, бо я маю ворохобного брата, який відщипує від території моєї імперії шматок за шматком, через що його конче треба було б повісити, а оскільки я, до того ж, мушу зламати опозицію станів, оскільки я мушу поставити навколішки турецького султана, оскільки я мушу… я мушу зробити тисячі інших речей, але не можу, бо для цього потрібні гроші й ще раз гроші, а їх у мене немає! От я вам і признався в своїй скруті і ви бачите, що не заради жадоби золота й влади я домагаюсь вашого Каменя, а в ім’я найвищих інтересів.
Пан Янек поважно притакнув.
— Так, достеменно так. Я ніколи не сумнівався, що володар не може застосувати Камінь на благо людства.
Спідня губа в імператора затремтіла, обличчя заблищало від поту, ореол влади, який осявав його, згас, і перед Куканем сидів звичайний, огрядний, сповнений відчаю чоловік, який нічого не розуміє.
— Але це неможливо, неможливо! — простогнав він. — Ми справді не можемо собі уявити, що десь поблизу заховано Філософський камінь, а ми не в змозі його одержати! Де цей Камінь? Де він? Відповідь на це запитання ховається в твоїй голові, Куканю, в твоєму мозку, і я можу зазирнути туди, розкраяти його, роздробити, розшматувати на волоконця, розчинити в кислоті…
Пан Янек усміхнувся.
— В старовинній легенді про святого Ігнатія розповідається, що коли тиран підняв цього святого на дибу, щоб він зрікся своєї віри, той навіть не писнув, а тільки невтомно повторював ім’я Христове. Тиран запитав його, чому він так чинить, й Ігнатій відповів, що це ім’я записане у нього в серці. Тоді тиран наказав вирвати серце з його тіла, розрізати навпіл, і справді — Христове ім’я було записане там золотими письменами. Та це наївна народна легенда, ваша величносте. У моєму мозку нічого не записано. Навіть якщо ви накажете розкраяти мій череп, ви нічого, геть нічого там не прочитаєте.
— Розкажіть нам, де Камінь, доброю волею, — сказав імператор і молитовно склав руки. — Ми благаємо вас про це. Ви розумієте, що це означає, коли володар імперії когось про щось благає? Будь ласка, розкажіть нам про це.
Пан Янек похитав головою.
— Тоді, — зітхнув імператор, — ми змушені будемо вдатися до засобу, котрий нам, як ми сказали, огидний.
Пан Янек кивнув головою.
— Я готувався до цього й ладен витерпіти будь—які тортури. Ах, відтоді минуло двадцять років, коли ваша величність уперше пригрозила мені тортурами й смертю на вогнищі. Признаюсь — тоді я потерпав. Але сьогодні — анітрохи.
— Так, ми чули, що немає таких тортур, яких ви не знесли б терпляче й без стогону, — сказав імператор. — Ви так сказали, і ми вам віримо. Та, можливо, ви зноситимете їх не так терпляче й не без стогону, якщо як перший ступінь цих тортур накажемо виривати розпеченими щипцями ребра не тільки вам, але й вашому синові.
— Навіть тоді я не видам вам свій Камінь, — твердо заявив пан Янек.
— Таточку! — з жахом вигукнув Петр.
«Вони обидва божевільні», — подумав він, і ноги в нього ослабли, до горла підступила нудота. В нападі ненависті до батька і його впертості, яка зненацька охопила його, немовби він сьорбнув лугу, йому раптом здалося, що він чує проклятий сморід чаду і сірки, яким просякла батькова майстерня, але потім усвідомив, що це запах його власного м’яса, вириваного розпеченими щипцями. «І в мене теж уже тьмариться розум, — подумав він. — І я теж уже починаю божеволіти».
— Байдуже, — сказав імператор. — Якщо ви знесете тортури першого ступеня, то неминуче здастеся під час другого ступеня, коли тими самими щипцями ми звелимо виривати вам щось значно чутливіше, ніж ребра.
— Не здамся, — похитав головою пан Янек.
— Тоді нам не залишається нічого іншого, як переконатись у цьому, — зітхнув імператор.
— Моєму синові нічого невідомо, а від мене ви не почуєте більше ані слова, — сказав пан Янек і, схопивши циркуля, упер його вістря собі в груди.
— Варта! — заревів імператор і підхопився з крісла, але не встиг ступити й кроку, як пан Янек наліг на стільницю і ввігнав вістря циркуля собі в серце саме в ту мить, коли в дверях з’явився начальник варти.
— Лікаря! — закричав імператор. — Мерщій по лікаря! Він не сміє померти! — І кинувся до пана Янека, який осунувся на підлогу, в передсмертній судорозі стягуючи за собою обома руками гору книг і пергаментних сувоїв.
Коли імператор підвівся, тримаючи в руці закривавлений циркуль, висмикнутий із рани, обличчя його було бліде, як в опівнічного привида, а очі — божевільні.
— Це ти його вбив, — сказав він, штрикнувши Петра вістрям, від чого на його камзолі проступили маленькі плямки крові. — Ти молодший і меткіший, ніж ми, ти ще міг підскочити й завадити йому, однак ти цього не зробив, бо ти хотів, щоб він помер. Але не надійсь, проклятий, що від цього щось зміниться на твою користь. А тепер іди й упади навколішки, здійми руки й благай небо, щоб нам пощастило знайти його Філософський камінь, який ми звелимо шукати у вашому домі так, як іще ніхто нічого не шукав, — слізно благай небо й помагай нам у наших шуканнях бодай молитвою, бо якщо станеться так, що ми той Камінь не знайдемо, увесь тягар нашого розчарування й гніву впаде на тебе і тобі доведеться так погано, що навіть цей небіжчик у своїй могилі здригнеться з жаху від того, що ми з тобою зробимо.
Імператор кивнув вартовим, щоб вони вивели Петра, а тоді почав обома кулаками тасувати тіло пана Янека.
— Віддай мені Філософський камінь! — кричав він, схлипуючи. — Устань і віддай мені свій Камінь! Чуєш? Ти мертвий, і наші нікчемні людські справи, які мали для тебе таку велику вагу, тепер тобі вже зовсім байдужі. Яка тобі різниця, що принесе твій Камінь — благословення чи прокляття, рай чи пекло, день чи ніч? Ти над нами, над людьми, над речами, ти в іншому світі й тому можеш віддати мені те, в чому за життя відмовляв — прокинься бодай на хвилину й скажи, де ти заховав свій Камінь.
Але пан Янек залишався мовчазним і тільки тихо, задумливо всміхався.
Частина друга
ПРОКЛЯТЕ ІМ’Я ГАМБАРІНІ
Це сталося в середині літа, потім минуло ще шість тижнів, а Петр і далі сидів в одиночці. Якось наприкінці вересня його рано—вранці посадили на воза й з ескортом із п’ятьох чоловік відвезли в замок під назвою Српно, на південь від Праги, неподалік від Бенешова.
Це було старовинне дворянське гніздо, яке пам’ятало ще часи короля Вацлава Другого; після того, як рід српновців вимер, точніше, як вимерла чеська парость цього роду, Српно перейшло у власність корони. Замок мав велике стратегічне значення, бо охороняв і панував над басейнами річки Саги перед злиттям її з Влтавою, але, як це часто трапляється з середньовічними замками, у ньому незручно було мешкати, а ще важче туди добиратись, через те він служив уже тільки для військових цілей як казарма озброєної залоги, а іноді й як державна в’язниця — в’язниця, що славилася своєю жорстокістю, бо лютий бургграф, котрий управляв српновськими маєтками, мав погану звичку садити або, точніше, спускати своїх «вихованців» у страшну гладоморню в формі пляшки, — внизу широку, вгорі вузьку, видовбану в підмурівку оборонної вежі замку й названу «Забуттям». Через те, коли Петр із кількох слів, якими обмінялися між собою члени ескорту, зрозумів, що його везуть у Српно, він усвідомив, що імператор виконує свою обіцянку і, якщо не знайде Філософський камінь, то вчинить із ним, Петром, гірше, ніж страхітливо; він поринув у глибини похмурого відчаю й не думав уже ні про що, крім тільки того, як знайти цвях, або скалку скла, чи хоча б гострий камінець, яким можна було б перерізати собі вени й зійти кров’ю, але його так міцно прив’язали товстими мотузками до лави, на якій він сидів, що не міг навіть поворухнутись.