«Блок, на якому мене спускатимуть у яму, вищатиме, нагадуючи собаче скавуління, — подумав він. — А з ями на мене війне трупним смородом. А потім я опинюся внизу, пес перестане скавуліти, кат закриє ляду гладоморні, й настане кінець, після якого справжні тортури тільки почнуться».
Він повторював це в нескінченних варіантах, причому видива близьких жахів уявлялися йому щораз виразнішими, і що виразнішими вони йому уявлялися, то дужче цокотіли в нього зуби.
Суворі обриси вежі «Забуття», схожої на свічку, вже вимальовувалися вдалині дедалі чіткіше, в міру того, як вони наближалися до Српно, і не встиг віз проїхати по опущеному звідному мосту й зупинитися на головному подвір’ї замку, як Петр був уже ледь живий від жаху.
Начальник ескорту завів його до канцелярії на першому поверсі замкового палацу, де суворо, по—військовому, разом з супровідними документами, передав його бурггра—фові і, клацнувши підборами, вийшов.
І тут бургграф, на превеликий Петрів подив, вийняв з рота гіпсову люлечку, подав йому руку й відрекомендувався:
— Войті Куба із Сихрова.
Це був синьоокий велетень з широким червоним обличчям, опуклим чолом, чим трохи скидався на добродушного, привітного до людей дельфіна, і величезним черевом, яке випиналося над низько спущеними штанями. Над переніссям у нього чітко вирізнявся трикутничок, перевернений на вершину, який був тим виразніший, чим старанніше Войті розмірковував чи був чимось заклопотаний. Петр, не знаючи, що думати про це привітання, теж відрекомендувався.
— Дуже радий вітати вас, сідайте, прошу, — сказав пан Войті і, крекнувши, опустив на стілець свою широку сідницю. — Мушу признатися — я не дуже радий, що вас прислали до мене, клопотів вистачає й так, а тепер ще й острожник на шиї. Врожай цього року був поганий, не знаю, як виконати обов’язкові поставки, кури перестали нестись, наче змовилися, у Весіці виздихали всі свині, а от слив уродило так багато, що не знаємо куди їх дівати. Ви любите сливи?
— Люблю, — відповів Петр, наче вві сні.
— Тоді їжте до несхочу, аж поки з душі почне вернути, — засміявся пан Войті й, насадивши на носа окуляри, заходився вивчати Петрові папери; а Петр подумав: цей катюга навмисне розмовляє з ним так люб’язно, аби тим сильніше дати відчути жах того, що його спіткає незабаром.
— Усе це курзу—верзу, — сказав пан Войті, відсунувши папери. — Тут написано, буцім ви вороже настроєні до височайших рішень і замірів його величності — але хто нині не настроєний вороже до рішень і замірів такого імператора, як наш?
«Провокація», — подумав Петр.
— То що все—таки з вами сталося, чоловіче? — запитав пан Войті. — Що ви насправді скоїли?
Петр відповів йому по щирості, що, власне, приводом, чому його кинули за грати, був поєдинок з рицарем фон Тротцендорф.
— Ну, ну, через поєдинок людей не посилають до Српно, — похитав головою пан Войті. — Хоча, звичайно, імператор поєдинки заборонив, бо їх заборонено у Франції, а він мавпує все, що робиться у Франції, але коли хтось цю заборону порушує, він заплющує на це очі, бо й французький король на такі речі теж заплющує очі. Дворянин, який не б’ється на дуелях, — однаково, що півень, який не кукурікає, правда ж? Я сам замолоду кілька разів бився на шпагах. Щиро кажучи, тільки раз, — виправився він, бо від нього не сховався недовірливий вираз, який відбився на Петровім обличчі, — але по—справжньому. Відбувся раною в стегно. Ви звернули увагу, що більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно?
— Я теж уколов свого суперника в стегно, — признався Петр.
— А чому? — запитав пан Войті. — Чому ви вкололи його саме в стегно?
— Бо не хотів його вбивати, — відповів Петр. — Я гадав, що стегно — найменш чутлива частина тіла.
— Отже, — сказав пан Войті, — якщо більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно, то це означає, що люди в суті своїй добрі? Чи злі, як ви гадаєте?
«Пастка, — подумав Петр. — Якщо я скажу, що люди добрі, він заперечить: «У такому разі, хлопчиську, я мушу розкрити тобі очі й показати, які вони погані, злі, — і марш у «Забуття»!» А якщо я скажу, що вони злі, він, може, відповість так: «Твоя правда, голубе, люди не добрі, а скорше навпаки — дуже, дуже злі, і нічого тут не вдієш, я теж страшенно злий і через те кину тебе в «Забуття». Треба бути збіса хитрим», — вирішив Петр.
— Про зайців загалом можна сказати, що вони полохливі, — обережно почав він, — про овець — що вони лагідні, про тигрів — що вони кровожерні, а от про людей нічого загального не скажеш. Не можна сказати, що людина добра або зла, бо, на відміну від тварин, вона виходить за межі загальних ознак виду, точніше й правильніше: ознаки виду в людини виражені не так яскраво, як індивідуальні ознаки. Мій батько, попри те, що він аж надто віддавався певною мірою дивним дослідам і забобонам, був дуже мудрий чоловік, і він мав слушність, коли казав, що Боже й сатанинське становлять у людині нерозривне ціле. Якби цю думку я хотів висловити простіше, то сказав би так: людина — таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.
Пан Войті почухав за вухом цибухом люлечки.
— Щось вельми мудровано, але те, що ви сказали наприкінці, мені сподобалося, і я це собі занотую. — Він вийняв із кишені штанів маленьку книжечку з олівцем. — Як ви сказали? Людина — таке створіння…
— …про яке ніколи не можна сказати чогось певного, — повторив Петр.
Пан Войті старанно записав цю сентенцію.
— У мене тут уже є декілька дуже влучних виразів, наприклад: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Здорово, га?
Петр визнав, що це справді здорово.
— Не тільки здорово, а й смішно, так смішно, що хоч—не—хоч будеш сміятись, — сказав пан Войті й квапливо додав, очевидно, потерпаючи, щоб Петр не образився від надмірної похвали не його, а чужої думки: — Ваш вислів, звісно, теж чудовий, хоч і не смішний, що ні, то ні, зате він глибокий. Цей вислів про тітку стосується тільки однієї життєвої ситуації, тобто такої, коли хтось скаже, що якби те чи інше повернулося інакше, або якби цього взагалі не сталося, то все було б по—іншому, тим часом як ваша сентенція стосується людини загалом; не кожен над нею сміється, зате кожен думає та міркує, аж у голові паморо—читься. — Пан Войті згорнув свою книжечку, знову засунув її в кишеню й зняв окуляри. — А тепер розкажіть мені, що сталося після того, як вас посадили через той поєдинок.
Петр зрозумів, що коли він признається в тому, що мимохіть викликав гнів у самого імператора, то цей суворий бургтраф спустить його в «Забуття» уже не тільки з власної сваволі й жорстокості, а й, так би мовити, з обов’язку служби. Та оскільки брехати він не вмів, а головне тому, що бургграф, усупереч своїй страшній репутації, яка оточувала його, мов чорна хмара, викликав у нього довіру, ба навіть симпатію, то правдиво розповів йому дальшу історію своїх лихих пригод, починаючи з візиту графа Гамбаріні до нього в темницю аж до зустрічі з батьком та аудієнції в імператора; а коли він закінчив, то не повірив сам собі, побачивши, що сині бургграфові очі повні сліз.
— Я б ніколи не повірив, що таке може статися, — мовив пан Войті. — Такий молодий — і таке нещастя. А все це тільки через те, що ви обидва були упертюхи — ваш батько і ви. І звідки у вас, на Бога, така впертість? Невже цей Філософський камінь — чи як там та погань називалася, — і справді така цінність, що вашому батькові треба було накласти за нього життям?
— Звичайно, ні, — відповів Петр. — Просто батько був ним одержимий. Ця одержимість, хоч і не загнала його в сліпий кут, мала певну перевагу, а саме ту, що викликала в ньому переконання, ніби він жертвує собою заради чогось великого, такого, що перевершує справжнє значення і вагу його особи. Мій батько помер як герой, хоч ішлося про звичайнісіньку дурницю.