Він саме їхав густим, темним—претемним лісом, коли раптом почув тупіт безлічі копит, який наближався з боку Праги. Перед закрутом дороги він завбачливо сховався в гущавину й став чекати, хто з’явиться з—за повороту — розбійники чи чесні люди, і побачив щось таке, від чого серце в нього тьохнуло, тобто людину, про яку саме думав, запевняючи себе, що в Празі неодмінно хтось із його давніх зичливців залишився на місці, — утлу, вже не молоду, з білим волоссям, завитим на скронях, — одне слово, графа Гамбаріні, якому він завдячував усе прекрасне, велике і перспективне, що досі звідав, а поряд з ним — Джованні, який, — аж до своєї солом’яної чуприни, — за останній час, поки він його не бачив, став такий подібний до батька, що це було просто дивно. Вони їхали повільною ступою, похмурі; за ними погойдувалася карета, запряжена парою коней, важко навантажена клумаками, саквояжами, мішками і скринями; правив нею машталір, який куняв на припряжному коні, а супроводжували їх шестеро озброєних верхівців у червоних мундирах чи лівреях із пишними рукавами, зліва оздобленими знаком срібної ноги в наголіннику, між двома зірками на червоному тлі й девізом «Ad summam nobilitatem intenti». Оце то була зустріч! Оце то був випадок з волі найласкавішої фортуни! «Тільки чому, — подумав трохи стривожений Петр, — граф віддаляється від Праги з усією своєю прислугою?» Бо серед верхівців, що супроводили карету, був і Маттео, бородатий брамник із Таранто, який раніше завжди залишався на своєму місці, хоч би хтозна—що діялося, а також Йоганн, той худорлявий красень з бурцями, який колись збирав м’ячики, коли Петр і Джованні грали в класичну гру під назвою «paume», а взагалі — особистий графів лакей.
Минула добра хвилина, перше ніж Джованні повірив своїм незабудковим очицям, що верхівець, який виїхав їм назустріч, — і справді Петр. Друзі міцно обнялися, і граф, стримано всміхаючись, подав Петрові пещену, жовтувату руку.
— Ти ще живий, Петре? — вигукнув Джованні.
На плечі в графа Гамбаріні висіла та знаменита рушниця Броккардо, що, як уже згадувалося, належала колись Бенвенуто Челліні; очевидно, дорогою він розважався полюванням, бо під ногами в його коня крутився маленький, але незвичайно жвавий спанієль, а до сідла було приторочено шкіряний ягдташ, з якого виглядали пониклі голівки двох упольованих фазанів.
— Я бачу, любий Петре, — зітхнув граф, — ці сумні, — та що я кажу, — ці жахливі, незбагненні для людського розуму й волаючі до неба події, які сталися на празькому дворі і які зачепили мене сімома лихами, вам пішли на користь, бо допомогли вийти на волю. Однак ця різниця в наших долях не повинна завадити вам відновити стосунки, перервані торік, і наново приєднатися до нас. Я тікаю з цієї країни додому, на свою батьківщину, і якнайсердечніше запрошую вас із собою.
«Ось тобі, бісе, й кропило, — подумав приголомшений Петр, враз позбувшись усіх своїх надій. — Вони тікають! Але чого я повинен тікати з ними, якщо за мною ніхто не женеться?»
— Ваше запрошення — для мене велика честь, пане графе, — відказав він. — Однак я боюся, що те становище, яке пасувало мені в дванадцять років, коли я став вашим пажем, зовсім не пасує мені тепер, коли я вже став дорослий. Крім того, я ще й досі відмовляюсь визнати той параграф двірського етикету, який стверджує, буцім королеви не мають ніг, навіть якщо це тепер, можливо, вже не має такого великого значення.
— Твоя правда, тепер це вже не має аніякого значення, — погодився граф. — Та оскільки зайшлося про ваші сумніви, то я розумію їх і рахуюся з ними, Петре з Кукані, отож будьте такі ласкаві й візьміть до уваги: те, що я сказав про сім лих, я сказав цілком щиро й без перебільшення, бо той узурпатор, який захопив трон, той варвар, який нічого не тямить у картинах й італійське мистецтво не годен відрізнити від нідерландського, бо і те, і те йому байдужі, вкрав і конфіскував, — одне слово, присвоїв усі статки, які я набув у цій країні, під тим сміховинним приводом, буцім картини, які я самовіддано добував для галереї Града, — не оригінали. Неначе він на цьому знається! Та, мабуть, любий Петре, я не буду розводити тут зайвих балачок. Мабуть, у вас є інший, чіткий і обміркований намір чи мета?
Петр відповів, що намір і мета в нього й справді були, але їх не можна назвати чіткими, а тим паче обміркованими. Він повертається до Праги, щоб домогтись там того, до чого прагнув і раніше, — успіху, слави й могутності.
Граф Гамбаріні дивився на нього з неприхованим подивом.
— В людини вашого темпераменту це цілком зрозуміло, — зауважив він. — Але успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі; а хіба вам не відомо, що скоїлося на празькому дворі?
Петр відповів, що з чуток йому це досить добре відомо. Складається таке враження, буцім там зараз справжній бедлам. Але саме в такому бедламі той, хто знає, чого хоче, легко може дістатися нагору.
Почувши таку відповідь, граф Гамбаріні стримано всміхнувся й витримав хвилину ввічливої мовчанки, яка настає, коли хтось у товаристві бовкне несосвітенну дурницю.
— Ви, бачу, не усвідомлюєте, що говорите, юначе, — озвався він нарешті. — Нагору ніхто не годен вибитися без сторонньої допомоги, навіть якби він був геній чи святий, і навіть у бедламі. Досі вам допомагав я, наскільки це допускала ваша гордість. А хто допоможе вам тепер? Хто захоче допомагати людині, про яку, якщо про неї ще взагалі не забули, відомо, що вона була протеже проклятого графа Гамбаріні, який впав у неласку і якого вигнано із країни? Ви гадаєте, що це підхожа рекомендація для доступу в найвищі кола? З погляду тих, хто нині вже зайняв нові позиції, ви — паршива вівця, любий друже, так, паршива вівця, і, мабуть, надовго.
Цей аргумент полоснув Петра, мов удар батога; очі його розширилися від світла нової істини, яка йому відкрилася.
— У Празі ви поживитесь, як пес макогоном, — провадив граф, усе ще лагідно всміхаючись, — і через те я повторюю своє запрошення: приєднуйтесь до нас як рівний до рівних або, коли хочете, як жебрак до жебрака, — бо я вважаю, що в вас нічого не лишилося на цьому світі.
Тільки—но він це вимовив, як темний ліс, де відігравалася ця сцена, загоготів чорним сміхом, а з чорних хащів виринув, заливаючись шаленим реготом і трохи не впавши з коня, розбійник, наче намальований, з чорною пов’язкою на оці й брудними вовчими зубами; за ним на дорогу висипали бородаті чоловіки, деякі верхи, а деякі на своїх двох, потворні, брудні й зарослі щетиною, всі озброєні до зубів і неймовірно веселі; було їх, може, вісім, а може, десять, якщо не дванадцять, і їх весь час прибувало.
— Ви жебрак, вельможний пане, але у вас, либонь, знайдеться щось для вбогих сиріток, — регочучи, сказав верхівець з пов’язкою на оці; та це були його останні слова й останній сміх, бо Петр, ані секунди не вагаючись, вихопив обидва пістолі, які були застромлені в кобурах перед його сідлом, і вистрелив йому просто в груди; майже одночасно випалив він із другого пістоля в грабіжника, який підкрадався до нього з лівого боку; в ту хвилину вже й граф Гамбаріні зірвав з плеча свою знамениту рушницю Броккардо й вистрелив у гущавину, звідки саме вилазив гевал із кривим ножем у зубах, відтак шпурнув її на землю, щоб не заважала, й вихопив шпагу; оголив шпагу й Петр; проштрикнувши горлянку іншому негідникові, він, пригнувшись до шиї свого коня, наче смерч, налетів на розбійників, які тримали під пістолями людей з графового ескорту, прохромив одного з них й, ухилившись від кулі, яка все—таки обпекла йому щоку, руків’ям своєї шпаги вибив око ще одному напасникові. Джованні, розчервонілий від збудження й страху відстати від свого спритного друга, приострожив коня й притьмом кинувся за Петром, загрозливо розмахуючи рапірою, в криваву січ, яка зав’язалася з правого боку карети, коли бовдури в червоних лівреях нарешті отямилися від переляку й схопилися за пістолі, застромлені в кобури біля їхніх сідел.