Ох, що тут діялося! Скільки подій може статися за такий короткий час! Як змалювати й осягти хвилину, коли відбувається десять подій воднораз, і всі вони важливі й вирішальні для наступних годин, днів і років? Ось Джованні збив під копита свого коня пішого грабіжника, котрий саме розмахнувся, щоб увігнати Петрові в спину вістря свого списа, тим часом як Маттео, бородань із Таранто, голіруч, бо він уже вистріляв усі набої, душить розбійника, теж неозброєного; той випустив шпагу з пораненої правої руки, а лівою силкується схопити брамника попід бородою за горлянку; при цьому сполохані коні обох душогубів кусають один одного вищиреними зубами; серед цього смертовбивства гримлять постріли, валують клуби їдкого диму, і коні іржуть, і звиваються дибки, і б’ють у повітрі копитами, а трохи віддалік… що діється віддалік? Щось несусвітне діється віддалік: граф Гамбаріні, утлий, але хоробрий, обороняється від двох верхівців, які напосідають на нього, вимахуючи турецькими шаблями; він тримається стійко, хоч і поранений у ліве плече, але, мабуть, легко, бо не відступає й не занепадає духом; і Петр поспішає йому на поміч і пробивається до нього саме в ту мить, коли граф устромив одному з двох харциз у черево свою рапіру, та поки він її витягував, другий завдав йому удару трохи вище правої скроні, й граф звалився з коня. Але тут уже Петр настигає негідника блискавичним ударом своєї зброї й проштрикує його наскрізь, наче шпигувальною голкою, на якусь часточку секунди випередивши Джованні, який хоче встигнути скрізь і опиняється поруч батька; не здатний уже нічим допомогти йому, він зіскакує з коня й, сповнений синівської любові і тривоги, турботливо опускається перед батьком навколішки. В цю хвилину сутичка, яка щойно розпочалася безсоромним реготом розбійників і двома пострілами з Петрових пістолів, закінчується, харцизи, уцілілі в цій січі, знову зникають у лісі й збираються в своїх смердючих лігвах десь під виверненими пнями, довкола обгризених кісток та капшуків з награбованими дукатами й грошами, щоб зализати рани й проклясти своє паршиве, небезпечне, безславне й неприбуткове ремесло — все скінчилося, сьогодні вони відвоювалися, мертві тихо лежать на шляху, і вітер знову спокійно шумить у кронах темного лісу.
Перемога над розбійниками була така несподівана й така переконлива, що, крім самого графа, ніхто з його дружини не дістав навіть подряпини. Обмивши і про всякий випадок перев’язавши йому рану, яка виявилася несмертельною, бо черепну кістку не було пошкоджено, але достатньою для того, щоб викликати глибоку непритомність, графа поклали в карету якомога зручніше на мішки, клумаки і скрині й рушили далі в тому самому порядку, що й раніше, з тією лише різницею, що попереду поруч із Джованні тепер їхав Петр, який замість прямувати далі до Праги, вирішив, що буде правильніше й природніше, коли він ще трохи супроводитиме пораненого графа і Джованні.
Вони рухалися дуже повільно, щоб погойдування карети не зашкодило пораненому, і тільки надвечір виїхали з темного лісу на широкий простір, мертвотно—порожній і сумний тієї похмурої грудневої пори, який оживляли лише клапті туману, що ними бавився вітер. До того ж почався дощ — не сильний і не слабкий, але такий, що псував настрій. Петр час від часу спішувався і йшов подивитися на графа; той усе ще не приходив до тями, але розмовляв, маячив, викрикуючи незнайомим італійським діалектом якісь гнівні протести. Так вони доплуганилися до села, дуже великого, розтягненого вздовж шляху одним рядом осель і садів; на щастя, там виявився пристойний, старовинного вигляду заїзд; у каміні палав вогонь, а по—материнському люб’язна господиня, забачивши карету з гербом на дверцятах, слуг у лівреях та пораненого чужинця—пана, трохи не розірвалася від запопадливості й відразу ж розпорядилася перенести графа до найкращого покою з ліжком під балдахіном і послала по лікаря, який, здається, ще живе в сусідньому селі й чудово знається на лікуванні травм та переломів, поєднуючи це з ремеслом цирульника.
Лікар приїхав на віслюкові пізно ввечері, коли вода, яку господиня заїзду звеліла поставити на вогонь, — бо лікарі й баби—повитухи завжди вимагають гарячої води, — двічі вихолоджувалася й двічі знову кип’ятилася.
— Рана, — заявив він, оглянувши графа, — нестрашна, але гарячка, спричинена нею, згубна; через те недужому треба пустити кров.
Він так і зробив, і до графа повернулася ясна свідомість, але він був дуже кволий і ледве повертав язиком. Сумно глянувши на обох юнаків, які сиділи біля його ліжка, на Джованні і на Петра, граф мовив:
— Я відчуваю, що вже не виберуся живим із цієї країни, якій віддав найкращі роки свого життя. Через те прошу вас, Петре, зробіть мені останню послугу.
— Кажіть яку, — озвався Петр.
— Пообіцяйте мені, що ніколи не покинете Джованні.
— Аз якої б то речі? — здивувався Петр. — Я певен, що ви незабаром одужаєте і через місяць зовсім забудете про сьогоднішню пригоду.
— Не відбалакуйтесь, — сказав граф. — Я всього вдруге в житті про щось вас прошу. Перший раз ви відмовились виконати моє прохання, бо вам не дозволяла ваша гордість. Але цього разу вам уже ніщо не стоїть на заваді.
— Обіцяю вам, що супроводитиму Джованні, якщо в цьому буде потреба, — відповів Петр. — Але що ніколи його не покину — такого пообіцяти я вам не можу, бо, хоч ви тут, у Чехії, і втратили все, в Італії у вас є багаті маєтки, а я не хочу до смерті жити коло Джованні, як його нахлібник.
— Ви не будете жити як нахлібник, ви житимете як брат Джованні в скруті, — мовив граф. — Бо в Італії в нас нема нічого, що варте було б бодай ламаного шеляга.
Джованні глянув на батька округленими очима.
— Це неможливо, — сказав він. — А як же наш палац у Страмбі?
— Він уже не наш, — зітхнув граф. — Його поціновано.
— А наші маєтки під Моденою? А наші рудні?
— Вони нам теж більше не належать, — відповів граф. — Я продав їх, коли вирішив перебратися до Праги.
— Що ж нам тоді залишається? — забідкався Джованні.
— Я, здається, сказав ясно: ані ламаного шеляга, — відповів граф. — Кілька років тому я прийняв імператорове запрошення й приїхав на празький двір, бо мій корабель, гордий корабель роду Гамбаріні, з моєї вини почав тонути, а нині він уже спочиває на дні морському. Але я маю впливових і багатих родичів та друзів і дам вам до них рекомендаційні листи; а що світ нині неспокійний, я певен, що молоді й хоробрі люди, які вміють орудувати шпагою й стріляти з пістолів так, як це ви продемонстрували сьогодні, зрештою досягнуть успіху й знайдуть де застосувати свої сили. Тепер мені потрібні тільки приладдя до письма та віск для печатки, щоб я встиг приготувати ці листи.
Минуло чимало часу, перше ніж удалося роздобути все необхідне; здавалося, до графа знов повернулася гарячка, бо хоч він і говорив ясніше й виразніше, ніж спочатку, дихання його прискорилося, щоки розчервонілися, а очі блищали.
— Передусім одне настійне застереження, — сказав він. — Ви можете вступити до будь—якого італійського міста, скрізь ви будете бажаними гістьми, бо ім’я Гамбаріні скрізь звучить гідно, і тільки одне місто мусите обминати за верству, якщо вам миле ваше життя. Це твоє рідне місто, Джованні, Страмба.
— Чому? Що нам загрожує в Страмбі? — здивувався Джованні.
— Там у мене є ворог, перед яким я тяжко завинив, — відповів граф. — Це правитель Страмби, герцог Танкред.
— Дядечко Танкред? — нічого не розуміючи, перепитав Джованні. — Але ж він такий добрий.
— Це ворог, — повторив граф Гамбаріні, дихаючи, мов після швидкого бігу. — Він заприсягся, що помститься мені, і я визнаю, що його гнів справедливий, і мені відомо, що за ті кілька років, які я провів на чужині, він не вгамувався, і що його гнів упаде на твою голову, Джованні, якщо ти потрапиш йому до рук. А тепер, Петре, візьміть перо й пишіть. — І ледь чутним, сиплим шепотом граф почав диктувати: —«Граф Одоріко Гамбаріні його Величності Соломонові, синові Давида, цареві іудейському…»