Усе це було і захопливо, й велично, ба навіть так прекрасно, що Джованні, побачивши своє рідне місто, мов на долоні, трохи не задихнувся від сліз зворушення, та перше ніж юнаки наблизилися до головної брами, названої Парте—нопейською, їм довелося поминути стратище з мурованою квадратною шибеницею, так густо обвішаною страченими, що вона нагадувала альтанку, оповиту пістрявими стрічками, і піднятими на стовпах п’ятьма колесами, з уплетеними поміж спиці жахливо спотвореними тілами. Один із сердег іще дихав, вирячивши на верхівців свої божевільні очі, знеможений стражданнями, страшніші за які досі не видумав людський геній; колесований не годен був уже кричати й тільки тихо, жалісно стогнав.
Петр підігнав до нього схарапудженого коня й вистрелив із пістоля сердезі в голову, щоб покласти край його мукам. Хоч як це дивно, але коли він звів пістоль, на обличчі в колесованого з’явився вираз жаху.
— Виходить, життя — щось незмірно цінне, якщо за нього тремтить навіть колесований, — зітхнув Петр. — Творець зле пожартував над людьми, наділивши їх любов’ю до життя й водночас такими характерами, які роблять це життя майже нестерпним.
Далі юнаки їхали вже мовчки.
— Біля в’їзду до кожного міста є стратище, — трохи перегодя озвався Джованні.
— Так, — кивнув головою Петр, — але я щось не пригадую, щоб бачив десь стратище, так добре обладнане, з п’ятьма колесами, яке в досить неприємний спосіб заперечує приповість про зайве п’яте колесо у возі, і з шибеницями, на яких була б більша, я сказав би навіть — божевільна товчія.
— Не розумію, як ти можеш жартувати над такими речами, — сказав Джованні, і обличчя його позеленіло.
— Це я щоб розвіяти твою тугу, — зітхнув Петр. — Бо я збрехав би, друже мій, якби запевнив тебе, що не боюсь і що в мене всередині не тремтить усе зі страху, а по спині не бігають мурашки. Ми ідемо назустріч чомусь страшенно небезпечному, назустріч халепі, від якої віє цвинтарем, і якби я так не злякався, то зареготав би, усвідомивши, скільки ми здолали всіляких труднощів і з чим боролися — тільки заради того, щоб потрапити в нову тарапату.
— Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тара—пати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, — сказав Джованні.
— Невже ти не бачиш бодай того, — здивувався Петр, — що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.
— Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, — уперто правив своєї Джованні.
Петр зупинив коня.
— Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні, не відкривай нікому свого імені й не рвись до свого палацу, поки ми до найменших подробиць не довідаємось, що зайшло між твоїм батьком і герцогом.
— Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по—твоєму, — погодився Джованні.
— Дякую, — сказав Петр. — Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.
Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним — вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь—якої іншої брами, — а їх у Страмбі аж шість, — ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.
— Давайте сюди, — сказав він і взяв картку.
— Схоже на те, що ми помінялися ролями, — зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. — Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.
— Твоя правда, — погодився Петр. — Мабуть, я старію. Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, — страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, — складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale — італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення — приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.
Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, — це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.
Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда і він перестав бути Саулом, або Савлом, а став Павлом, прикрашав лівий, тобто східний бік piazza Monumentale; навскіс, на західному боці майдану, здіймалася прегарна елегантна чотириповерхова будівля з відкритими сходами, які стерегли два кам’яні леви; ця будівля, оздоблена колонами й арками, і була страмбським палацом Гамбаріні.
— Це наш дім, — сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.
Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:
— А куди ж подівся герб?
— Який герб? — запитав Петр.
— Ти не бачиш над входом порожнє місце? — здивувався Джованні. — Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині — пожвавлення. Що б це означало?
Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.
— А ти на що сподівався? — сказав Петр. — Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?
— Так, я й справді так гадав, — признався Джованні. — Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.
— Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, — сказав Петр. — Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.
Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки—но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.