— Твоє щастя, що ти не живеш у часи мого славного предка Федеріго, який так ненавидів вогнепальну зброю, що наказав одному полоненому schioppetti відрубати руки й виколоти очі.
Настало те, що називається tableau, тобто німа сцена, загальне заціпеніння, викликане чиїмсь недоречним висловом. Але Петр, не перестаючи всміхатись, відповів:
— Атож, друже, хоча та обставина, що в наш час на кожнім кроці вдаються до вогнепальної зброї, виявилася вельми щасливою й осмілюсь стверджувати, передусім для тебе.
Якщо люди тих віддалених, але збережених у нашій пам’яті епох обожнювали прояви особистої відваги, й чим відчайдушніша вона була, тим краще, то вони не менш високо обдаровували своєю симпатією людей, наділених даром проречистості, — ми помітили, що навіть просту господиню заїзду Фінетту захопив потік добірної лайки, якою добрий дядечко Танкред осипав Джованні, коли вона схвально проказала: parla benissimo — але над усе вони цінували миттєву влучну репліку; через те просте Петрове парирування незграбної грубості Джованні було винагороджено оплесками, а дама в перлах, біля якої увивався Джованні, навіть вигукнула:
— Прекрасна відповідь, гідна arbitri rhetoricae! Чоло Джованні залилося рум’янцем.
— Дякую вам, синьйоро, за те, що ви допомогли моїй убогій пам’яті, — мовив він. — Далебі, я ніяк не міг пригадати, як називається та дивна посада, на яку його високість зволила призначити синьйора з Кукані. А що це, власне, означає— arbiter rhetoricae, і що воно таке?
— Це щось схоже на звання головного хоронителя герцогових художніх колекцій, — відповів Петр. — Певна річ, з тією різницею, що я справді студіював риторику.
Отже, перша прилюдна зустріч друзів несподівано обернулася на словесну дуель, та, оскільки ми знаємо, що хто кого любить, той того й чубить, то можемо все ж розцінити її як належний світський успіх. Тим часом ті три хвилини, які після Петрового entrйe ще залишалися до восьмої години, минули, і коли на вежі собору почали бити дзиґарі, музиканти на балюстраді з ангелами заграли інтраду, сповіщаючи про прихід вельможної родини; та перше ніж герцог з’явився в дверях, завішаним драпрі, яке розгорнули двоє лакеїв, до Sali degli Angeli ввірвався з шаленою швидкістю, на куцих кривих ніжках, низенький, гладенький, але розкішно вбраний чоловічок з тістоподібним круглим лицем, оздобленим вусами, підстриженими точнісінько як у герцога; і зачіска його теж була схожа на герцогову, і берет, з тією лише різницею, що він був оздоблений не дорогим хутром, а свіжою зеленою травичкою — так, достеменно так: на головному уборі блазня ріс маленький, ретельно підстрижений газончик, мила витівка самого блазня, яка вже давно будила веселий подив страмбського придворного товариства і вкотре вже спонукала довідатись, як саме було досягнуто цього мініатюрного дива і чи зрештою цей газончик не штучний. Та ні, це була не фальшива травичка, а справжня, і росла вона в глиняній пористій тарілочці, яку було «вмонтовано» в берет, і Коно — так звали блазня — двічі на день сумлінно поливав її з крихітної поливальнички. Коно мчав, торуючи собі шлях куцими товстими ручками, прямісінько до герцогського трону й вискочив на нього обома ногами.
— Знайте, любі мої піддані, — прокрякав він, виставивши вперед підборіддя, як це робив герцог, коли промовляв до народу, — що ми зібралися тут, аби відсвяткувати те, що ми, герцог Танкред д’Альбула Перший, явили всьому вдячному громадянству Страмби радісне свідчення того, що ми не такі безнадійно тупі, як скрізь вважалося, бо ми ще здатні, — і, до того ж, у слушну хвилину, — робити чудові перекиди! — І блазень з удаваним жахом вирячив очі й кинувся навтьоки, крутячись колесом і перекидаючись на очах його високості, карикатурою якого був і який разом з дружиною та дочкою поважно наближався поміж шпалерами схилених у низькому поклоні й застиглих у глибокому реверансі гостей. Герцогиня, легко спираючись на його плече, вела за руку, мов малу дитину, дивну, миршаву, з безглуздим усміхом на широких беззубих вустах, червонощоку й косооку карличку, міцну й хитливу, як качка; це була Bianca matta, герцогинина ідіотка, предмет її beneficenza permanente, або, як стверджували наклепники, потвора, в товаристві якої герцогиня так радо з’являлася на люди головним чином через те, що на тлі її придуркуватості і бридкості вигідно вирізнялася її власна натхненна краса. Герцог, цього разу у вбранні темно—зеленого кольору з червоними смугами, шия знов оголена аж до ключиць, вів за руку, точніше за кінчики пальців, легенько торкаючись їх, свою дочку, якій дуже пасувала маленька золота корона, кокетливо, трохи набік посаджена на волосся, гладенько зачесане й на тім’ї зібране в тугий плаский шиньйон, щоб уся зачіска була якомога менше помітна й щоб вона не порушувала, а навпаки, продовжувала випуклу лінію принцесиного чола, котра вигиналася, як ми вже мали нагоду це відзначити, чарівно—наївною кривою і зливалася з сідловидним профілем її дитячого носика. Вона була така неземно гарна в своєму білому мереживному одінні, високо, аж під грудьми підперезаному паском, і саме завдяки цій своїй неземній красі така по—земному приваблива, знадлива й жадана, що в Петра, коли він глянув на неї, занили зуби й зачастив пульс, його кидало то в жар, то в холод, йому забаглося не так обійняти її й поцілувати в рожеві вуста, — для цього тут було надто багато людей, — як засяяти перед її очима й вирости до гігантських розмірів, так, щоб вона подивувалася й захопилася ним. Але він усвідомлював, що це буде не так легко зробити, бо, на відміну від матері, яка роздавала усмішки на всі боки, вираз її дитячого личка був абсолютно байдужий, ба навіть знуджений, немовби вона хотіла сказати: «Ну от, я тут, але не сподівайтесь, джиґуни, що мене це тішить і бавить».
Maître des cérémonies, щасливо посміхаючись, немовби не тямився від захвату, що все так гарно розвивається, обтрусив шовковою хустинкою герцогський трон, на якому щойно стрибав придворний блазень, а також крісла, обтягнені позолоченою шкірою й приготовлені для герцогині та її дочки, і шляхетна родина, зійшовши на підвищення, зайняла свої місця. Maître des cérémonies тим часом обернувся до балюстради, щоб у слушну мить подати музикантам знак, коли від ліричної музики вони мають перейти до музики танцювальної, як раптом сталося щось неймовірно комічне й гротескне.
Bianca matta, яка зійшла на підвищення разом зі своєю синьйорою, несподівано зіскочила вниз, заплуталася в своїх довгих накрохмалених спідницях і простяглася на підлозі на весь свій куций зріст, але відразу ж підхопилася з дивовижною спритністю й, гикаючи та кудахкаючи, побігла до купки придворних, у центрі якої стояли Петр і Джованні; схопивши обома своїми червоними лапками Петра за шарлатовий рукав його нового вбрання і розтягнувши в усмішці свій беззубий рот та щось ґелґочучи, мов перелякана гуска, вона потягла його до підвищення і до герцогининого крісла.
— Там, там, — джеркотала вона, — ходи, не впирайся, дурнику, там твоє місце, там з тобою побесідує герцогиня.
Всюдисущий maître des cérémonies, наляканий цим неподобством, підійшов до Петра і сказав йому тихо:
— Не смійтесь, поставтеся до цього якнайсерйозніше, якщо вам миле життя!
Петр, який уже дістав подібне напучення від придворного кравця, майстра Шютце, заспокоїв переляканого церемоніймейстера ледь помітним кивком голови й примруженим поглядом і, наблизившись до герцогининого крісла придворним кроком, що відповідав ритуалові, так званим pas du courtisan, як його називали в Празі, низько вклонився, при чому ніби ненароком приклав долоню правої руки до серця й мовив:
— Якщо я правильно зрозумів, перша дама вашої високості виявила мені велику честь, зволивши вибрати своїм першим партнером у танцях, і покликала мене, щоб я запитав у вашої високості, чи дозволите ви мені задовольнити це бажання.
Краєчком ока він побачив вираз полегкості й глибокого задоволення, який з’явився на обличчі куцого maître des cérémonies.
Її високість з виразом зворушливого жалю на вродливому лиці мляво похитала головою.
— Ні в якому разі, мені здається, ви неправильно витлумачили ініціативу моєї компаньйонки, синьйоре Куканю. Не можна говорити про бажання Б’янки, бо вона особисто нічого не бажає, отже, не можна сказати, що вона вибрала когось своєю волею, бо вона позбавлена власного глузду, і якщо чинить щось, то завжди мимохіть, з вищого навіяння й спонуки невідомих сил, котрі керують нашими життями й долями, але проявляють себе не інакше як спорадично, приміром, устами невинного створіння, наділеного вищою благодаттю, вустами святої, потьмареної розумом, такої, як Bianca mia, моя Б’янка. Вона явно висловилася в тому розумінні, що мені з вами треба поговорити, і до цієї думки слід прислухатись якнайсерйозніше і найуважніше, бо думка ця не її і виходить не з неї. Тож давайте поговоримо, синьйоре Куканю.