— …син шарлатана й онук холощія, — урвала його принцеса. — 3 мене вже досить ваших зухвальств, синьйоре Куканю. — І, не закінчивши па, відвернулася від нього й, обминаючи танцюючі пари, пішла до підвищення.
Чудово освітлена зала раптом потьмяніла перед Петровими очима, і все в ньому затрепетало від ненависті. «Ти мені за це заплатиш, Джованні, ти мені за це заплатиш, — пообіцяв він собі подумки, бо нітрохи не сумнівався в тому, хто інформував принцесу про його родовід. — Ти мені заплатиш за це», — повторював він, хоч і знав, що Джованні нічим йому не заплатить, бо він, Петр, дограв свою гру до кінця.
Принцеса рухалася, наче сомнамбула, безвольно звісивши руки, з помертвілим обличчям, відмовившись узяти охопленого відчаєм Петра за лікоть.
«Цього разу, schioppetti, ти схибив, цього разу, arbiter rhetoricae, уся твоя випробувана проречистість не врятує тебе від ганьби, цього разу, карамба, тобі каюк, цього разу, карамба, ти зустрівся не з розбійниками, й не з продажними лакеями, і не з Вільфредом, страшним володарем лісів, і не з митниками чи з capitano di giustizia, цього разу тобі доведеться мати справу з жінкою, а це, любий друже, тобі не до снаги, ця обламає тобі пазури — навіть не зогледишся».
— Ай—яй—яй, що я бачу, наша донечка вже перестала танцювати? — вигукнув герцог, коли Ізотта, слідом за якою йшов Петр, зупинилася перед троном. — Смію сподіватись, що наш удатний синьйор Кукань нарешті на чомусь спіткнувся й показав себе незугарним танцюристом? Він наступав тобі на ноги, чи що, власне, сталося, що в тебе така кисла міна?
— Нічого не сталося, тату, — відповіла Ізотта, — синьйор Кукань — танцівник саме такий, як і треба було сподіватись. Але в мене розболілася голова, і я прошу вашого дозволу вийти прогулятися до зимового саду.
— Відколи це ти, ягнице, просиш у мене дозволу робити такі буденні й очевидні речі? — здивувався герцог. — Зимовий сад на те й існує, щоб молоді вродливі дівчата лікували там свій біль голови. Йди, йди, а синьйор Кукань нехай чемно супроводить і розважить тебе.
— Я докладу до цього всіх зусиль, ваша високосте, — сказав Петр, уклонившись, і пішов за принцесою чудовими pas du courtisan.
Зимовий сад виявився майже таким самим просторим приміщенням, як і Зала ангелів, до котрої він був прямо перпендикулярний, а крім того, його ще називали Залою тисячі шумів, Sala degli mille rumori, бо тут шуміли десятки дрібненьких водограїв і каскадів, що збігали по штучних скелях з білого мармуру, а також Залою тисячі пахощів, Sala degli mille odori, бо тут росли орхідеї й бузок, а передусім — дивовижні квіти невідомих назв, які привозили з далекого Сходу.
— Мені здається, Ізотто, що ви тільки—но хотіли сказати батькові зовсім не те, що сказали, урвавши наш танець, — зауважив Петр, коли принцеса граційно опустилася на мармурову лавку й, низько звісивши голівку, стомленим жестом підперла чоло тильним боком правої долоні.
— Можете тепер глузувати з моєї поразки, з моєї слабості, браку гордливості й волі, — відповіла Ізотта. — Звісно, я й гадки не мала казати щось таке, звісно, я хотіла поскаржитись на вашу зухвалість, але мені не вистачило злості. Я програла, синьйоре Куканю, ваша відвага виявилася сильнішою за мою розпещеність і знудженість, як ви зволили про мене висловитися, мені соромно через це, я картаю сама себе і все ж таки я рада, бо мені вже не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, і я можу признатись вам у тому, чого щиро бажаю: надалі розмовляйте зі мною так, як розмовляли досі, і будьте щодо мене таким же навіженим і сміливим і зовсім не схожим на тих, кого я знаю.
Петр присів біля принцеси.
— Ви слушно сказали, що вам більше не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, бо все це ви тільки вдаєте на догоду світові, який вас, принцесу, бажає бачити саме такою. Та тепер дозвольте й мені скинути свою личину химерної відмінності від решти людей, яку я надіваю, щоб не загубитися в юрбі, як висловився колись добрий граф Гамбаріні—старший, а я йому не повірив. Я — син шарлатана й онук холощія, не більше й не менше, і в моєму серці немає ні сміливості, ні бунту, є тільки ніжність і палке бажання.
Голова йому запаморочилася від гордості й почуття перемоги: «Отже, ти все—таки виграв, отже, щастя тобі ще сприяє», — думав він, коли обережно, немовби боячись поламати, підносив до вуст.її бліду й холодну руку. Він нахилився й поцілував її саме в ту мить, коли біля входу до зимового саду з’явився Джованні; перемігши своє коротке заціпеніння, спричинене приголомшливою картиною зухвальства холощієвого онука, він рушив до них вільною і веселою ходою.
— А, ось ви де, ледарі, — мовив він зовні легко, — сидите собі серед пахощів квітів, а тим часом музиканти почали вже венеціану — танець, який, ви, кузино, кажу і о, любите найдужче з усіх інших. Цю таємницю мені виказала тітонька Діана, зобов’язавши мене потанцювати з вами, якщо, звичайно, дозволить синьйор да Кукан. Чи смію я попросити вас про це?
Ізотта знову стала гордовитою задавакою, як і належить принцесі, підвелася і взяла руку Джованні, невдоволено відвернувши від нього свій дитячий сідловидний профіль. Перше ніж піти з нею, Джованні обернувся і обмінявся з Петром поглядом, коротким, але таким промовистим, що в останнього не залишилося ніякого сумніву: часи, коли вони були добрими друзями, яких при празькому дворі називали les inseparables, тобто нерозлучними, минули безповоротно й непоправно.
Другого дня після такого блискучого і пам’ятного вступу Петра Куканя з Кукані до великосвітського страмбського товариства, о десятій годині, коли слуги ще прибирали затоптану Sala degli Angeli і, спинаючись на драбини, чистили канделябри та люстри, герцогиня Діана і її дочка принцеса Ізотта сіли у величезну дорожню карету, запряжену шестериком, і в супроводі ще двох карет з челяддю та придворними дамами, під охороною сотні вершників, якими командував начальник страмбської залоги, галантний й елегантний капітан д’Обере, зухвало гарний і зарозумілий француз середнього віку, відбули в невідомому напрямку, нібито відвідати родичів.
Від’їзд двох перших дам Страмби стався так раптово, з таким поспіхом і так несподівано, що придворні, які здебільшого ще спали після вчорашнього балу, не встигли навіть як слід випровадити їх на подвір’я замку, а коли опам’ятались й усвідомили цю приголомшливу — в межах замкового світу справді приголомшливу — новину, карети вже зникли з очей, сховалися за горами, і навіть курява, що знялася за ними, вляглася. Ті, кому все ж таки пощастило побачити від’їзд високородних осіб, іще довго обговорювали його, і їхні розповіді передавалися з уст в уста, що принцеса Ізотта була несказанно гарна в своєму зелено—сірому дорожньому вбранні й милому капелюшку з китичкою, але бліда як полотно, й очі в неї були заплакані. «Ах, очі в неї були заплакані», — шепотілися в холах і в коридорах, на подвір’ях, у їдальнях і в салонах. «Це правда, що очі в неї були заплакані?» — «Ні, не заплакані, тільки почервонілі від сліз, а під ними були синці, наче після безсонної ночі». — «Що? Хто сміє стверджувати, що очі в неї не були заплакані? Сльози, великі, як горох, котилися по її блідих щоках, і вона навіть не встигала їх витирати». — «Дурниці, я стояв за два кроки від неї й ніяких сліз не бачив, вона навіть не здалася мені блідішою, ніж звикле, а от сумна таки була, така сумна, що аж серце стискалося». І так далі, і так далі.
Загальний висновок був такий: від’їзд нагадує втечу; бліде чи, принаймні, сумне лице під капелюшком із китичкою, очі заплакані, хай навіть зі слідами сліз або почервонілі від плачу й безсонної ночі — і все це після великого балу, на якому молодий arbiter rhetoricae упадав коло принцеси запопадливіше, ніж це пасувало людині такого незначного стану: далебі, світським наклепникам не важко було вишикувати ці обставини в єдиний причинний ряд. Було ясно як Божий день, що принцеса Ізотта по вуха закохалася в молодого arbitri, так глибоко зазирнула в його темні, широко розставлені очі, що забула про свою винятковість, про свою неповторність, і її довелося відвезти за гори й доли і почекати, поки підтвердиться справедливість прислів’я: «Зникне з очей — зійде з думки».