Поминули Тоді, який розкинувся на лівому березі Тібру; звідти дорога на Рим повертала від річки до міста Нарні, навислого над ущелиною, якою плине річка Неро. Там вони зупинилися на ночівлю, так і не здійснивши свого поєдинку, бо Петрове око все ще було у вельми поганому стані; та оскільки до Рима було вже недалеко, капітан, сидячи за пляшкою вина на критій веранді заїзду, над шумливою водою в ущелині, заявив, що завтра вони неодмінно битимуться, будь—що—будь.
— Зважаючи на ваше підбите око, я фехтуватиму лівою рукою, щоб зрівняти наші шанси, — додав він.
— Не вигадуйте, — сказав Петр. — Синець під оком — не виправдання в такому делікатному питанні, як честь. Якщо вже божеволіти, то до кінця й без ніякої пощади.
Якщо гра мас бути захватною, то до неї слід ставитись з усією серйозністю.
Вони хотіли дістатися до Рима надвечір, отож другого дня встали дуже рано, ще до перших півнів; мчали клусом берегом Неро, а коли розвиднілося, почали шукати підхоже місце, де можна було б схрестити шпаги. Петр наполягав на тому, щоб це був лужок, як у потойбіччі, всіяний білими квітами асфоділа, щоб його перехід із цього світу на світ той відбувся якомога гладше: на лужку з асфоділами він поляже й на цьому ж лужку прокинеться до життя вічного; до того ж це буде так зворушливо, коли він лежатиме з простромленими грудьми на шовковистій травичці, спрямувавши згасаючий погляд свого лівого ока (на праве він усе ще нічого не бачив) у небесну блакить, тим часом як в алебастрову чашу однієї з квіток скотиться червона, пекуча крапля його крові. Капітан д’Обере, навпаки, бажав битись на твердій скелястій площинці, бо для нещадного поєдинку під ногами потрібний твердий терен, і ніякі лужки, квіточки та інші подібні дурниці. Так вони сперечалися, не знаходячи ні лужка з асфоділами, ні скелястої площинки, і раптом — хочете вірте, а хочете ні — побачили і те, і те: велетенський плаский валун тридцять кроків уздовж і впоперек, обточений водами Неро, на березі якого він лежав, а поруч — трав’янистий лужок, усіяний білими зірочками ніжних квітів у формі невеликих чашечок.
— Ну от! Те, що треба! — вигукнув Петр і, зіскочивши з коня, скинув капелюх і камзол. — Почнемо, щоб позбутися цього клопоту.
Капітан д’Обере, здивований його готовністю до бою, залишився в сідлі.
— А де ж ми почнемо? — запитав він. — На моєму камені чи на вашому лужку?
— На камені, хай буде по—вашому, — відповів Петр. — Потім я відступатиму, і ви вб’єте мене на лужку.
— Гаразд, — погодився капітан. — А це справді асфоділи?
— Яка різниця, я все одно не знаю, які вони на вигляд — ті асфоділи, — відповів Петр. — Але я їх собі уявляв саме такими, а не інакшими.
— Чудово, тоді битимемось тут, бо кращого місця нам не знайти, — сказав капітан. — Тільки спершу треба поснідати. Бо нема нічого жахливішого, ніж умирати на голодний шлунок. З’їдемо вниз, до Орте, я знаю там одну невеличку корчму, де готують чудові paupiettes. Ви їли коли—небудь paupiettes? Тут, в Італії, їх називають полпеті. Слово честі, на світі немає нічого кращого за полпеті. Телячі котлети, фаршировані шампіньйонами. Коли вам подадуть їх на тарелі під золотисто—коричневою, густою, запашною підливою і коли ви відріжете перший шматочок і покладете його на язик, а потім проковтнете й зап’єте ковточком червоного вина, — ви зрозумієте, що наше злиденне життя на цьому нещасному світі все ж таки мас й свої світлі сторони. Хоч ця страва італійського походження, але їй це можна пробачити; не можна дивуватися, що його величність король Франції одружився з італійською князівною, на ім’я Марія, тільки для того, щоб виманити в неї рецепт paupiettes. Поласувавши ними, ми вернемось сюди ri завершимо нашу суперечку.
— Ви старші за мене, до того ж мій начальник, через те мені залишається тільки скоритись вашому бажанню, — сказав Петр.
Проте єпископське містечко Орте, яке лежало при впадінні річки Неро у Тібр, маленьке і спокійне, того дня аж кишіло вояками з дружини якогось високого римського сановника, котрий учора прибув сюди й разом зі своїм почтом зупинився в будинку єпископа; і ці вояки, ненажерні й голодні, мов сарана, встигли пожерти не тільки всі paupiettes, на які так гострив зуби капітан д’Обере, але й взагалі усі харчі, навіть сколотини та козячий сир. З поважним виглядом і гонором ходили вони по містечку, чіпляючись до дівчат, і роїлися на майдані перед єпископським будинком, наче бджоли перед льотком.
— Ні, тут нам щастя не всміхнеться, — сказав капітан. — Поїдемо до Рима й, може, дорогою натрапимо на якусь місцину, котру поки що не заполонили ці терміти.
— Осмілюсь стверджувати, що це було б нашою фатальною помилкою, — озвався Петр. — Погляньте он туди, нагору.
Капітан глянув і в одному з вікон єпископського будинку побачив дрібненьке жіноче личко, позначене виразом безтурботної недоумкуватості.
— Saperlipopette! — вигукнув він. — Bianca matta!
— Саме так і не інакше, — підтвердив Петр. — А де Bianca matta, там і герцогиня Страмби, а де герцогиня, там і принцеса, і я не став би сперечатися, що та висока римська особа, чий почет супроводжує обох дам, — його Еміненція, кардинал Тіначчо. Так чи ні? — запитав він одного з вояків, котрий саме заплітав у гарну косу хвіст свого коня.
— Майже так, — відповів вояк, глузливо наслідуючи Петрову манеру мови.
— Чому «майже»? — вигукнув Петр. — Хіба ви не з почту кардинала Тіначчо?
— З почту, — відповів вояк, не відриваючись від свого заняття. — І ми справді супроводжуємо герцогиню. Але про те, щоб із нами їхала і якась принцеса, я нічого не знаю. Хіба, може, вона така маленька, що я її не помітив.
— Принцеса залишилася в Римі? — спитав Петр.
— Може, й залишилася, — відповів вояк.
— Що ви на це скажете? — обернувся Петр до капітана д’Обере.
— Хіба те, що нам сьогодні таки не вдасться поснідати, — відповів посмутнілий капітан.
Тим часом личко Bianca matta сховалося; і тут з єпископського будинку вийшов молодий офіцер; швидким кроком він попростував до них і, вклонившись, сказав, що її високість герцогиня Страмби хоче поговорити з синьйором П’єтро Куканом да Кукан.
Ідучи слідом за ним склепінчастими крридорами єпископського будинку, Петр з тривогою думав про те, що герцогині, очевидячки, не вручили листа, якого герцог збирався послати їй з гінцем і просвітити її з приводу радикальної, сприятливої для Петра зміни своєї політики. Бо якби вона цей лист отримала, то не забула б повеличати Петра новим титулом маркграфа Трезантського, яким герцог його обдарував. Але чому, в такому разі, вона покинула Рим і пустилася в дорогу, як з усього видно, до Страмби? І якщо вже пустилася туди, то чому не взяла з собою особу, найважливішу з усіх інших, а саме: принцесу Ізотту?
На всі ці тривожні запитання йому судилося негайно одержати відповідь, і ця відповідь була наче відро холодної води, яку йому вилили на голову.
Молодий офіцер повідомив про Петрів прихід і завів його до невеликої кімнати зі склепінчастою стелею, схожою на цюпу, просту й без будь—яких прикрас, але з підлогою, викладеною великими плитами шліфованого білого мармуру. Тут сиділи його Еміненція, кардинал Тінач—чо і її високість, герцогиня Страмбська, зайнята вишиванням якогось дуже дрібненького візерунка на тонкому полотні, натягненому на дерев’яні п’яльці. Bianca matta, смокчучи солодощі, недбало спиралася на її крісло, мов нудьгуюча дитина.
— Він бився, — зазначила вона, коли Петр упевненим pas du courtisan наблизився до них і, згідно з приписом, чемно вклонився.
— Для мене велика честь бути готовим прислужитися вашій високо. сті й вашій Еміненції.
— Мені приємно це чути, — сказала герцогиня, не відкладаючи вишивання. — І все ж таки ваша присутність у цьому місті мене дивує, синьйоре да Кукан. У листі, якого я вчора отримала від свого чоловіка, герцог, між іншим, згадує й про те, що ситуація в Страмбі здається йому напруженою й що ваша присутність там конче необхідна. А ви, бачу, тут, та ще й у товаристві начальника страмб—ської залоги, капітана д’Обере. Сподіваюсь, я почую задовільне пояснення з цього приводу?
«Виходить, вона отримала від герцога листа і все ж таки ставиться до мене з неприязню, — подумав Петр. — Кепські мої справи».
A Bianca matta, мовби на підтвердження справедливості цього спостереження, кинула: