Петр не знав, що всі люди, які репрезентують справедливість, мають проти його скромної особи й за які провини послали по нього варту, щоб заарештувати його й кинути до в’язниці, може, тільки за те, що він зважився пред’явити до оплати акредитив, котрий, щиро кажучи, не належав йому, а може, й за те, що він, — згідно з безсоромним наклепом Джованні, — убив герцога Танкреда. Та навіть у тому разі, якщо Джованні своє злочинно—брехливе тлумачення герцогової смерті залишив для себе або обмежив його офіційну чинність територією Страмби, Петр і без цього мав аж занадто підстав боятися великих неприємностей, навіть за саму тільки крадіжку акредитива, яка посилювалась пораненням, а може, й убивством кількох стражників, його могли засудити до страти через повішення, з попереднім відтинанням руки, а то й колесуванням, бо він, чужинець, не міг довести свій дворянський стан, що дало б йому право претендувати на дещо м’якшу кару. Тож треба було боротися за свій рятунок, негайно й не вагаючись ані секунди, не даючи собі навіть короткого передиху, бо тут не було ні Фінетти, котра допомогла б йому вибратися на волю, ні доброго пана Войті, котрий прийняв би його як рідного сина й виклопотав би для нього помилування; а що порятунок, який для нього був тепер найголовнішим, був немислимий, бо з в’язниці, куди його кинули, власними зусиллями вибратись було неможливо, Петрові довелося напружити всю свою силу й енергію і довести їх до такого надприродного стану, в якому людина може творити чудеса, — для неї вже немає нічого неможливого.
Його темниця, маленька й смердюча, містилася під самісіньким дахом вежі старовинної цитаделі на лівому березі Тібру, навпроти важкої зрізаної брили замку Сан—Анджело; за давніх часів вона, очевидно, була однією з тих зухвалих фортець, що їх нащадки дворянських фамілій зводили перед самісіньким носом у святого отця, супротивлячись його владі. Отож коли Петра вкинули до цієї цюпи, точніше, ще раніше, коли його вели туди нескінченно—довгими слизькими сходами, склепінчастими коридорами і переходами, збудованими з грубого каміння, завжди вогкого й пекучо—холодного на дотик, в голові йому стриміла одна—однісінька думка, в якій сконцентрувалася вся надія, що ця прикрість — іще не остання в його житті. Петрові пригадався один сон, точніше, його частина, чи сон уві сні, який він бачив зовсім недавно і в якому тікав з в’язниці, скориставшись пилкою, захованою в лівому підборі черевика — нею він перепилював віконні грати. Черевики, що їх Петр мав зараз на собі і що їх він свого часу вибрав готовими на складі герцогського палацу, мали одну модну й своєрідну особливість, над якою добродушно глузував майстер Шютце. Петр аж до цієї хвилини поділяв його глузування, але зараз, тільки—но за ним зачинилися двері, загримів у замку ключ й змовкли кроки варти, він схопився за свій лівий черевик, мов потопельник, якому на цьому світі не залишається нічого іншого, крім жалюгідної соломинки, кинувся на тапчан і, впершись лівим черевиком у правий, так, як це свого часу йому суворо забороняла робити мама, визув його, і, затиснувши підошву між коліньми, почав гарячково відкручувати підбор; це коштувало йому неабияких зусиль, бо нарізка гвинта вже геть заржавіла.
Та підступна ситуація забажала, щоб пилка, яка була скручена спіраллю в порожнині підбора, з металевим дзвоном вискочила, викинута власною пружністю, тільки—но гвинт вирвався з нарізки. Після цього Петр змарнував доброї півгодини, повзаючи навкарачках і наосліп мацаючи по мокрій кам’яній підлозі, а коли нарешті намацав пилку, то впав у розпач через її крихітні розміри: це була тоненька сталева смужка заледве в одну п’ядь завдовжки, й думка про те, що її дрібненькими зубчиками, які було нарізано з обох боків, можна здолати віконні грати, була смішна, розпачлива й безглузда. «Якщо вже шиють черевики з порожнистими підборами, — подумав Петр, — то чому б не вкласти у них щось солідніше?» Підбор був майже в два пальці заввишки, й туди можна було заховати інструмент, набагато придатніший, ніж ця крихітна, нікчемна штучка. Але голодному й опеньки м’ясо, отож Петр, не маючи напохваті нічого кращого, затис пилку в зубах, щоб не загубити її ще раз, підсунув тапчан до заґратованого віконця й виліз на нього.
Віконце, таке вузьке, що скоріше заслуговувало називатися щілиною або бійницею, було заґратоване чотирма залізними, міцно скутими ґратами — двома горизонтальними і двома вертикальними; таким чином, треба було зробити вісім перерізів: один ліворуч унизу, другий праворуч унизу, третій ліворуч угорі, четвертий праворуч угорі, п’ятий угорі ліворуч, шостий унизу ліворуч, сьомий угорі праворуч і восьмий унизу праворуч — не більше й не менше. І Петр, затиснувши свою маленьку пилку між великим і вказівним пальцями обох рук, кинувся в нерівний бій із першою з вертикальних ґрат, унизу ліворуч, відступивши майже на три пальці від нижнього краю вікна, щоб після того, як зніме грати, залишився обрубок, до якого можна було б прив’язати мотузку й спуститися по ній униз.
Питання, звідки він візьме цю вельми необхідну мотузку, його не турбувало, бо, як уже зазначалося, те, що він збирався здійснити, належало до царини чудес, а чудеса, як відомо, не діються без бодай маленького щастя, що — подібно до Філософського батога, котрий обертає просте олово на чисте золото — може несподівано обернути всі неприємності на успіх, а стражденника з морозу вивести на осоння. Та навіть найбільше щастя, яке насунуло б на Петра, не звільнило б його від необхідності перепилювати грати, цей символ неволі, цей найгуманніший винахід, який не має в природі аналогії; і Петр пиляв і пиляв і зовсім не сушив собі голови тим, що буде далі.
Внизу шуміла річка, над вежею лопотіли крильми нічні птахи або кажани, які люблять кружляти довкола таких похмурих підвищень; удалині молодечий чоловічий голос, під бренькіт якогось струнного інструмента, виводив протяжну й зворушливу мелодійну серенаду. Місяць світив ясно, так що Петр без особливих зусиль міг спостерігати, як посувається його праця, точніше, як вона не посувається. Бо зубчики пилки з упертим шкрябанням довго ковзали по поверхні заліза, перше ніж сяк—так угризлися в нього; минула година, а може, й більше, поки вони вичовгали в пруті надріз такої глибини, що змогли заховатись у ньому на всю свою крихітну довжину; обидва вказівні Петрові пальці були вже обдерті до крові, а великі стерті, металева смужка, точніше смужечка, стала гарячою, аж пекла, з чола в Петра котився піт, засліплюючи його. Дзиґарі на вежі костьолу з огидним спокоєм неминучості вибили північ, а перший переріз, після закінчення якого Петрові треба було зробити ще сім таких самих, був розпилений усього на одну п’яту, в кращому разі на одну четверту товщини. І як справді можна було говорити про чудо, якщо все поки відбувалося так звично й природно, адже Петр досі не зробив нічого, що виходило б за межі звичайних людських можливостей, отож результат його зусиль не міг бути інакшим, ніж нікчемним, ба навіть гіршим, ніж нікчемним, бо коли розвиднилося й рогата тінь замку впала аж на річку, яка ожила від шуму буденних клопотів, рипіння причальних коловоротів і протяжних голосів човнярів, Петр, геть знесилений від безперервного нічного напруження і безнадії, з жахом помітив, що пилка ковзає в надрізі дедалі гладше й без наслідку, бо її зубчики вкорочуються й сточуються на очах, поки, нарешті, сточилися зовсім: пилка, висловлюючись мовою стародавніх схоластів, змінила свою сутність, бо перестала бути пилкою й перетворилася на нікчемну, непотрібну смужку металу, придатну щонайбільше для зміцнення стоячого комірця.