Скраю мосту Сан—Анджело, по якому вони проходили, біля кам’яного поруччя стояла широка рама шибениці, на якій легко й вільно могло поміститися троє чоловік, але на якій гойдався тільки один—однісінький труп. Це був чорноволосий молодик, на грудях у якого висіла табличка з написом, перекинута на шпагаті через шию: «Я — не П’єтро Кукан да Кукан».
Петр, який досі не перемовився з патером жодним словом, побачивши це видовище, не витримав і зауважив:
— Я не знав, що не бути Петром Куканем із Кукані — злочин, який карається ганебною смертю.
Патер відповів:
— Не бути Петром Куканем із Кукані, звісно, не злочин, бо якби це був злочин, то ви залишилися б єдиною праведною людиною на землі. Але є злочином незаслужено видавати себе за Петра Куканя з Кукані й намагатися підступно присвоїти собі його заслуги, обманюючи Його святість. За такі дії Його святість карає безжально. Петр нічого на те не сказав.
— Цей чоловік не заслужив нічого кращого, бо він був не лише шахрай, але ще й дурень, — промовив за хвилину єзуїт, гордовито показавши пальцем на шибеницю. — До того ж він не знав латини, чого Його святість, великий знавець латини старої доброї школи, не терпить. А ви знаєте латину?
— Бувають хвилини, коли мої шкільні знання цієї мови здаються мені досить свіжими, — відповів Петр.
— Тим краще, — сказав патер. — А він, себто цей шахрай, навіть не знав, у якій країні і де взагалі знаходиться та Кукань, звідки нібито походить його рід. І хоча його було попереджено, що Його святість — людина досить самолюбна й через те з великою святобожністю ставиться до свого звання намісника Божого на землі, він, стоячи перед ним, не зміг скористатися цією обізнаністю.
— Дякую, це для мене важливо знати, — зауважив Петр.
— Нема за що, бо вам не загрожує жодна небезпека, — сказав патер, пильно зазирнувши Петрові у вічі. — Бо ви справді П’єтро Кукан да Кукан, і цього досить.
— Так, я справді П’єтро Кукан да Кукан, — підтвердив Петр.
— Тим краще, — вдруге повторив патер. — Тепер зостається запам’ятати лише кілька дрібних правил із приписаного етикету. Під час малої аудієнції, яку ви одержите, не треба папі цілувати черевик, як це годиться робити під час аудієнції великої, на якій присутнє вище духовенство, достатньо поцілувати його перстень, звісно, приклякнувши на одне коліно; однак Його святість при його самолюбстві втішило б, якби ви все ж таки поцілували йому черевик. Титулувати його ви повинні Pater Beatissimus, але буде краще, якщо ви звернетесь до нього «Ваша святість». Якщо папа звелить подати вина, що він охоче робить під час приватних бесід, то буде добре, якщо ви вклякатимете щоразу, коли він підноситиме до вуст келих, як це приписано робити під час великих учт.
Папа, про якого саме йшла мова, увійшов в історію християнства тільки тим, що спотворив композицію базиліки святого Петра, наказавши переробити план, котрий спочатку мав обриси грецького хреста, на хрест латинський, чим зруйнував гармонію пропорцій і обтяжив її гігантським фасадом, на якому красувалося троє імен — двоє написаних маленькими літерами, — святого Петра і Христа, і одне — величезними — його, папине. Це був чоловік високого зросту, плечистий, який, за одностайним твердженням літописців, особливо імпозантно виглядав у просторому святковому облаченні; обличчя в нього було гладеньке, повне, з ледь помітними сивими вусиками над яскраво—червоними хтивими губами і рідкою, тупою борідкою; чоло високе, спокійне, а маленькі очка завжди сльозилися й мружились, немовби їх безперестанку подразнював ядучий дим. Одягнений він був у білу сутану і довгий мереживний стихар.
Папа прийняв Петра сам у малому залі для аудієнцій у палаці святого Петра, сидячи на позолоченому троні, без сумніву, змайстрованому спеціально для нього, бо нагорі цей трон був оздоблений знаком його роду — орлицею з розпростертими крильми, що ширяла над головою кумедного дракончика зі шпичастими крильцями, який присів на жаб’ячих ніжках з орлиними кігтями, й довгим язиком, котрий він вистромив з усміхненої, роззявленої пащі. Над щитом, там, де звичайно виблискують коштовності, було зображено два схрещені ключі святого Петра й папську тіару. По праву руч від папи висіла зелена, вишита золотом стрічка, прикріплена до дзвінка над його головою; на лівому бильці трону, на якому спочивала невелика, пухла папина рука, на грубій шворці, просунутій через дві дірки, висіла табличка з написом:
«Я — НЕ П’ЄТРО КУКАН ДА КУКАН».
Щойно за Петром зачинилися двері, куди його ввів, низько вклонившись при цьому, так званий clericus Aquilanus, клірик Римського орла, інакше кажучи — папин особистий слуга, camerier segreto, чоловік пихатий і впливовий, без чийого посередництва ніхто не отримував аудієнції у Його святості, Петр наблизився до трону належними pas du courtisan і, приклякнувши на ліве коліно, поцілував annulus piscatorius — папин перстень з печаткою, на якому було зображено святого Петра на риболовлі. Відтак він підвівся, відступив на крок і запитально глянув на папу з невинним усміхом наївної молодості, що, як він знав з досвіду свого недовгого, зате багатого на пригоди життя, завжди прихиляло до нього людей і викликало в них симпатію.
— Ти Петр Кукань із Кукані, — мовив папа, ніби підтверджуючи те, про що йому тільки—но доповів клірик Римського орла.
«Увага, Петре, зараз знову настає хвилина, коли ти повинен parlare benissimo, як казала прекрасна Фінетта», — подумав Петр.
І його пойняло дивне, проте аж ніяк не неприємне почуття, що звідкись згори на нього з усміхом дивляться милі чорні очі чарівної господині «У павичевого хвоста» у Страмбі, і він своєю найвишуканішою латиною відповів таке:
— Я не зовсім схопив, Ваша святосте, як мені тлумачити щойно вимовлені Вами слова: як безумовне й категоричне з’ясування моєї особи чи—як запитання, на яке належить з запалом і по щирості відповісти непохитне «так» або «ні». Отож, виходячи з того, що постало перед моїм зором на мосту Сан—Анджело, і з того, що я бачу на бильці трону Вашої святості, я можу судити, що Ваша святість не вважає питання про з’ясування моєї особи безповоротно й незаперечно вирішеним, і через те слова Вашої святості належить сприймати як запитання. І я відповідаю: Так, я Петр Кукань із Кукані.
Папа, трохи приголомшений цим водоспадом приємно модульованої латини, яку Петр виплеснув одним духом, мовив з відтінком задоволеної усмішки на обличчі:
— От і гаразд, саме це я й хотів від тебе почути. Але навіщо стільки слів?
— Бо я усвідомлюю, — відповів Петр, — що Ваша святість — не тільки смертна людина, але й намісник Божий на цій землі, і що Ваша святість через те бажає чути більше, ніж нехитру й голу людську правду. Певна річ, для спілкування людини з людиною цілком достатньо, коли вони кажуть одна одній правду, яку doctor angelicus Фома Аквінський називає правдою виреченою, або правдою слова. Та, як відомо, крім правди виреченої, або правди слова, існує ще одна правда — правда тонша й глибша, правда Бога, себто така правда, яку бачить сам Господь і назирає в серці кожного з нас; саме цю і ніяку іншу правду належить підносити увазі й на суд Вашої святості. І в сенсі цієї другої, вищої правди треба відповісти: «Так, я Петр Кукань із Кукані, але не без деякого застереження й крихти непевності».
Зморщивши своє високе біле чоло, папа сказав:
— Промова твоя, гаданий Петре з Кукані, свідчить про кмітливість, якою ти обдарований, але разом з тим і про незмірну нерозважність, бо, як ти сам добре розумієш, від з’ясування твоєї особи залежить твоє життя, отже, виходить, що ти тут заграєш із чимось таким, що для твого буття чи небуття надзвичайно суттєве. Ну, то як? У розумінні виреченої правди ти — Петр із Кукані, а в розумінні правди вищої — ні. Як це пов’язати?
— Суть справи в тому, Pater Beatissimus, — відповів Петр, — що наймення Петр із Кукані — наймення дворянське, яке, безперечно, передбачає існування маєтку під назвою Кукань, звідки походить мій рід. А проте на всьому білому світі, либонь, не знайти села, фортеці, града чи замку, позначених такою назвою. Мовою моєї вітчизни, Богемії, столиця якої — Прага — була імператорською резиденцією, слово «кукань» означає кошик з гніздом для квочки.
За всю історію палацу святого Петра, мабуть, не було ще такого випадку, щоб хтось в одному з його неприродно пишних покоїв заговорив, nota bene, латиною, про щось таке буденно нікчемне, як кошик з гніздом для квочки, через те папа, почувши це, спершу широко розплющив свої примружені очі, а відтак відкашлявся й, стримуючи сміх, вигукнув: