Папа розважався вже цілком відверто.
— Яка жахлива історія, — зауважив він, — її не можна слухати без хвилювання, бо для серця християнина нема нічого сумнішого, ніж звістка про нещастя, яке подіяло на когось із такою силою, що він не побачив для себе іншого виходу, крім укоротити собі віку і тим самим засудити себе на вічні муки. Одначе це сталося вже так давно, що, рад не рад, ми сприймаємо це як трагедію, котра розігралася на кону, і хоч вона й засмучує нас, висновки, які ти зробив із цього, mi fili, буцім саме через тебе відбулися зміни на імператорському троні, викликають у нас непереборне бажання реготати. — І папа заплющив свої примружені очка й, склавши руки на животі, хвилину щиро реготав. — Ну, твоя аудієнція в одного з найбільших представників мирської влади була доволі страшна. Але я сподіваюсь, я навіть переконаний, що аудієнція, яку ти дістав нині у намісника Божого на землі, винагородить тебе за всі тяжкі випробування, про які ти мені тут повідав.
— Зовсім ні, — заперечив Петр. — І цього разу, Pater Beatissimus, коли я дивлюсь у вічі Вашої святості, мене охоплюють страх і передчуття лиха.
Папа здивовано звів брови.
— А то чому? — запитав він. — Хіба тобі не сказали, що я кличу тебе до свого трону для того, аби висловити тобі своє схвалення і вдячність? І хіба я не дивлюся на тебе, юний навіженцю, з усміхом?
— Його милість імператор теж усміхався, коли ми разом з батьком стали перед ним, — сказав Петр. — Але потому, коли він наштовхнувся на батьків опір, його усмішка згасла; і я знаю, що вона згасне й на лиці Вашої святості, як тільки я розважу свою душу й признаюсь, що завжди, з самої ранньої своєї юності, діяв наперекір інтересам і намірам Найвищого Апостольського престолу.
— Ну, ну, — сказав папа, похитуючи головою справа наліво і зліва направо. — А ми й не знали, ні я, ні мої святі попередники, що маємо в твоїй особі, вродливий юначе, непримиренного ворога, який супротивиться нашій волі.
— Я теж цього не знав, Pater Beatissimus, — сказав Петр, скрушно й провинно усміхаючись. — Коли я, дванадцятирічний хлопчак, за бажанням моєї матері вступив на службу до графа Одоріко Гамбаріні, який тоді осів у моєму рідному місті Празі, в ролі пажа і компаньйона його сина, я й не здогадувався, далебі, не здогадувався, що це людина, чиє ім’я за велінням Найвищого Престолу піддано анафемі.
— Ти не міг про це здогадуватись, бо можна припустити, що граф Гамбаріні цим не хвалився, — зауважив папа. — Крім того, обставина, про яку ти щойно згадав, — те, що ти вступив до нього на службу, ще раз підтверджує правдивість твоїх попередніх свідчень, бо мені відомо, що граф Гамбаріні справді жив у Празі й займав високе становище при імператорському дворі. Розповідай далі, mі fili; цю аудієнцію можеш вважати найвищою і найочиснішою сповіддю, яку тільки може дістати простий смертний.
— Тепер мені вже дихається вільніше і легше, Pater Beatissimus, і пошкодження, які я дістав, упавши з вежі, здається, болять менше, — сказав Петр.
Йому й справді дихалося вільніше і легше, бо з’явилася надія, що з цієї ситуації він виплутається здоровим і з честю.
— Якщо хочеш мені догодити, розповідай далі, бо твоя розповідь не тільки звеселяє мене так, що я раз чи двічі пореготав від щирого серця, а це, при моєму становищі намісника Божого на цій землі, трапляється зі мною рідко, але вона також зворушує й розважає мене.
— Господь теж іноді сміявся, — сказав Петр. — У Псалтирі ми читаємо: «Живущий на небі посміється». А в іншому місці: «А ти, Господи, посмієшся над ними». А в Книзі Пророка Аввакума…
— Припини, — урвав його папа. — І не відволікайся. Я хочу далі, далі чути твою історію.
— Ваша святість точно постерегла, — сказав Петр. — Я й справді відволікаюсь і, замість розповідати далі про те, що пережив, сиплю цитатами із Святого письма; вирвані з контексту, вони втрачають свою наукову цінність, а все це тому, що якщо досі мені вдавалося сяк—так розважити й розсмішити Вашу святість, то далі мені це вже не вдаватиметься.
І справді: коли він розповів про всі свої пригоди, які з ним сталися після звільнення із српновського замку, аж до вступу в страмбську браму, привітне папине обличчя похмурніло.
— Так, привести або, як випливає з твоєї розповіді, притягти молодого Гамбаріні до міста, куди входити йому було заборонено, — це злочинна легковажність, яку виправдує хіба що твоє незнання італійських умов. Без сумніву, молодий Гамбаріні знав, що герцог Танкред усупереч моїм найвищим вказівкам прийме його з розкритими обіймами…
— Він був у цьому переконаний, — зауважив Петр, — і герцог Танкред, хоча спочатку він і повівся з Джованні немилосердно й суворо, зрештою поступився перед бажанням страмбського народу…
— Поступився перед бажанням страмбського народу? — глузливо перепитав папа. — Перед волею Божою він мав поступитись, а не перед бажанням народу.
«Я бачив народ той, — сказав Петр, — і ось народ — твердошиїй він», як написано в Другій Книзі Мойсея. Так от, герцог Танкред підкорився своєму твердошийому народові, перемінив гнів на ласку, прийняв Джованні Гамбаріні й повернув йому статки предків…
— …тоді як ти, mi fili, — знову лагідно урвав його папа, — зрозумів усю мерзенність його починань і, послушний настановам пріора Інтрансідженте, мого вірного слуги, затаївшись, чекав слушної нагоди, щоб розладнати підлі, ворожі моєму престолу герцогові задуми. Ти мав слушність, mi fili, кінець твоєї розповіді й справді нецікавий, точніше кажучи, нецікавий для мене, бо я його вже знаю.
— Боюся, що реляції про страмбські події, які отримувала Ваша святість, були не зовсім точні й доходили до Вас у спотворенім вигляді, — сказав Петр. — Якщо по щирості, то пріора картезіанського монастиря в Страмбі, на прізвисько Інтрансідженте, я ніколи й у вічі не бачив, а вже тим більше не міг бути послушним його настановам. Я був далекий від того, щоб кувати лихо проти герцога, котрий був до мене ласкавий і добрий; я відчував до нього синівську прихильність і спалахнув любов’ю до його дочки.
Петр помітив, що папині вуста знову здригнулися від стримуваного сміху.
— Він, Петр із кошика з гніздом для квочки, спалахнув любов’ю до принцеси Ізотти! А чому б і ні — в Італії все можливе. Певна річ, реляції, які я отримував, хоч були позбавлені тієї звичної людської суті, яка не зайва навіть у найтонших дипломатично—політичних відносинах, але в основному вони були правдиві. Отже, ти, Петре з квоччино—го гнізда, накинув оком на герцогську дочку, а коли герцог відіслав принцесочку зі Страмби геть, затаїв на нього злість і під час запального обміну думками з цього приводу вгородив йому в серце меч, але, злякавшись свого вчинку, взяв ноги на плечі й чкурнув з міста. Ти, юний навіженцю, помилився, стверджуючи, що в кінці твоєї розповіді не буде вже нічого такого, що розвеселило б Мою святість. Навпаки, та обставина, що в страмбських подіях була замішана й синьйора Ізотта, моя люба донечка, голівка, начинена знаннями, і серденько, сповнене цнотливості, — ні, це нездоланно провокує мене на сміх.
І папа, знову склавши на животі обидві руки, сміявся доти, аж доки помітив, що Петр не поділяє його веселості й дивиться на нього з поважним, заклопотаним виразом обличчя.
— Ну? — сказав він. — Що тебе ще мучить? Далебі, я не можу собі навіть уявити, що було б, якби я, намісник Божий на землі, сприйняв твою справді гідну осуду історію цілком спокійно.
— Історія, яка так розвеселила Вашу святість, сталася не зі мною, — відповів Петр. — Покійний герцог Танкред принцесу Ізотту в мене не відбирав, а якраз навпаки. Перед самою своєю смертю він покликав мене до себе й висловив думку, що я єдиний, хто здатен урятувати корабель Страмби від бурі, яка кидає ним на всі боки, пообіцяв мені руку своєї дочки, а відтак призначив мене верховним начальником над страмбським військом. Папа на хвилину замислився.
— Дивно, справді дивно, — мовив він. — Герцог Танкред був віроломник і зрадник, але він не був дурень і розбирався в людях; і якщо в тому, що ти розповідаєш, є бодай крихта правди, то це означає, що надзвичайно приємне враження, яке ти справив на Мою святість, вродливий юначе, поділяють й інші люди. Він пообіцяв тобі, заблуді, який прибився невідомо звідки, руку принцеси й призначив тебе маршалом свого війська. — Папа різко вдарив долонею по бильцю крісла. — Чому ж тоді ти його вбив?