— Милостиво відпустила, кажеш? — повторила Ізотта. — Це тому, що в той момент вона знала лише про твою зухвалість, з якою ти добивався моєї прихильності, і про твою нетактовність, з якою ти намагався сподобатись моєму горопашному батькові, але про твій злочин і гадки не мала.
— Так, вона ще не знала про приписане мені лиходійство, — погодився Петр.
Папа з цікавістю дослухався до цієї розмови, відсьорбуючи з келиха вино і чудово в такий спосіб розважаючись.
— Я вже казав, mi fili, що твоя розповідь викликала в мене таке почуття, немовби я дивився трагедію на кону; це почуття ще більше зміцніло тепер, коли я чую не тільки розповідь, але й діалог двох живих людей. Це дуже дивний діалог, якщо взяти до уваги, що ці двоє людей, як стверджує крихітка Ізотта, не знаються між собою.
— Я забираю назад своє фальшиве свідчення, — сказала Ізотта. — Так, це справді Петр Кукань. Ох, що це з нами сталося, що це з нами діється? — Вона заламувала руки, невидимі в широких рукавах, і ковтала сльози.
— Не бійся, Ізотто, все владнається і все знову буде добре.
— Не буде! — закричала Ізотта. — Ніколи вже не буде добре. Я сказала, що ти диявол; і справді, якби в Страмбі замість тебе з’явився сам диявол, він не зміг би накоїти чогось страхітливішого, ніж те, що накоїв ти.
— У Святому письмі сказано: «Багато лих спіткає праведного, але від усіх них його врятує Господь», — промовив папа. Кивнувши головою Петрові, щоб той нахилився, він зняв йому з шиї табличку й спробував її розірвати. — Руки Моєї святості звикли благословляти, а не шматувати й трощити, — зітхнув він і простяг табличку Петрові. — Зроби це сам, невгамовний юначе.
І невгамовний юнак, узявши табличку, розірвав її навпіл, потім на чотири частини, потім на вісім. «Якщо мені вдасться розірвати ще раз, — загадав Петр, — то це буде знаменням, що я все здолаю і виборсаюсь із цієї халепи».
І йому вдалося; але Спокусник підбив його спробувати ще раз.
Петр зібрав усю свою силу, так, як він зробив це досі тільки раз у житті, коли в страмбських казармах продемонстрував стрільбу з мушкета правою рукою без опори, — і шістнадцять частин таблички хруснули в його чіпких пальцях, і їх стало тридцять дві. Усміхнувшись, він глянув на папу, однак не побачив його, бо від нелюдського напруження перед очима в нього попливли вогненні кола і сипнули іскри.
Ізотта з холодною погордою стежила за проявом Петрової богатирської сили, але папа тільки хитав головою.
— Accidenti! Accidenti! — сказав він за хвилину. — Тебе, юначе, вигодувала не людська мати, а тигриця.
— Мені про це нічого не відомо, — відповів Петр з сором’язливою усмішкою наївної молодості. — Але думка про те, що я шматую не якусь там нікчемну табличку, а підлий наклеп, який заплямував моє ім’я, помножила мої сили.
Петр кинув клаптики паперу в камін, де тліло дубове поліно, а тоді обернувся до Ізотти й повільно, підкреслюючи кожне слово, мовив:
— Візьми до відома, Ізотто, що вбивця твого батька не я, а Джованні Гамбаріні.
Ізотта скрикнула.
— Це, здається, правда, але це державна таємниця, — зауважив папа.
Ізотта, зблідла, повільно зсунулась на коліна, немовби западалася в землю, і, стоячи вже навколішках, спираючись обома долонями на підлогу, низько схилила голову, тож здавалося, ніби вона обернулася на маленьку, сіру, знівечену купку нещастя.
— Що з тобою, Ізотто? — скрикнув Петр. — Що тобі до цього дурного і боягузливого дженджика, якому я при першій же нагоді скручу його хирляву курячу шию?
— Він мій чоловік, — проказала Ізотта.
Здається, більше того — навіть очевидно, що після вбивства герцога Танкреда між Страмбою і Римом почався жвавий рух. Про те, що, тільки—но в герцогському палаці відлунали постріли, спрямовані проти відданих герцогові людей, у дорогу до Вічного міста вибралися Петр із Кукані й капітан д’Обере з двома вояками, ми вже чудово знаємо. Нам також відомо, що через декілька годин, можливо, над ранок або трохи згодом, у тому самому напрямку погнав конем посланець банкірської фірми Тремацці, і хоч Петр з капітаном мали перевагу в часі, він випередив їх на п’ять хвилин. Із того, що опісля сказав Петрові папа, випливало, що новоспечений правитель Страмби, як тільки він сів на троні й оговтався, теж вирядив до Ватікану гінця, котрий вручив Його святості вміло складеного листа, сповненого покори і благочестивих намірів. Оскільки молодий граф Джованні Гамбаріні був, м’яко кажучи, юнак нерозважний і в політичних справах недосвідчений, то ми вважаємо, що це послання, яке вельми зміцнило його становище й принесло йому величезну користь, було справою не лише його власних рук, але й його мудрих наставників, точніше, наставника, кого саме, ми вже здогадуємось; на жаль, Джованні Гамбаріні, навіженець, незабаром, цього разу діючи на власний розсуд, послав до Рима ще одного гінця з новим листом, яким і зіпсував усю справу.
Про цей другий фатальний лист розказала папі принцеса Ізотта; то стоячи навколішках, то смиренно сидячи на підлозі, вона сумним голосом розказувала Його святості і Петрові свою історію. Сталося ось що.
Як тільки Ізоттину матір, герцогиню Діану, і її дядечка—кардинала наздогнала звістка про смерть герцога Танкреда, — першим, хто повідомив їх про це, був, мабуть, сам Петр, якщо він казав правду, — вони негайно перервали свою подорож і повернулися до Рима, в кардиналову резиденцію на віа Альдобрандіні, де Ізотту залишили під опікування Мадонни Чінції, вдови колишнього страмбського посланника в Парижі, і кардиналового темношкірого євнуха Броньйоло, німого велетня, який міг переламати кінську підкову не тільки рукою, але й перекусити її зубами, а таку табличку, над якою Петр трохи не спустив дух, він розірвав би не на тридцять два, а на шістдесят чотири шматочки, до того ж двома пальцями.
Так от, дядечко—кардинал і герцогиня Діана повернулися зі своєї перерваної подорожі ввечері того ж таки дня; кардинал був похмурий і стривожений, а герцогиня — непривітна й роздратована, бо, як тільки стало відомо, що молодий граф Гамбаріні не винен у смерті герцога Танкреда, вбитого зрадницькою рукою Петра Куканя з Кукані, їх охопило цілком обгрунтоване побоювання, що святий отець змириться з цією ситуацією і визнає Джованні Гамбаріні новим правителем Страмби. Ізотта ще ніколи не бачила свою матір—герцогиню в такому поганому настрої. Вона то впадала в апатію, плакала, молилася й заприсягалася, що коли все скінчиться гаразд, вона пожертвує свої найкращі шати діві Марії де Монті, то її знову поймала лють, вона рвала свої носовички й уперто повторювала ненависну Ізотті фразу: «Я казала, я весь час казала про це, але на мої слова ніхто не зважав».
— Що ж казала твоя мати? — запитав Ізотту папа.
— По суті, нічого особливого, бо вона була в Римі, а тато в Страмбі, зате вона писала йому листа за листом, — відповіла Ізотта. — І в цих листах не переставала переконувати його перепросити Вашу святість, незадоволену змінами в Страмбі, і випрохати у Вашої святості нового capitano di giustizia, по змозі ще суворішого, ніж був той, попередній, горбатий. І щоб він приборкав опозицію, яка зростала проти нього в Страмбі і яку очолював Гамбаріні; для цього, мовляв, треба пообіцяти йому мою руку. З цього нічого не вийшло, і тепер, коли все сталося так, як це сталося, мати лютувала, а дядечко хмурився, потерпаючи, що настає доба політичного присмерку нашого роду, а разом з ним і кінець його кар’єрі.
— Прозірливий муж, і твоя матінка, Ізотто, теж мудра жінка, — зауважив папа. — Але тепер я хочу знати, що було далі, після смерті герцога Танкреда.
І тоді Ізотта розповіла таке.
Минуло зовсім небагато часу, і найгірші побоювання Ізоттиного дядечка підтвердились, коли святий отець заявив йому прямо й відверто, що Ізотту — цю останню паросль страмбського відгалуження роду д’Альбула — він має намір послати в монастир ді Toppe де Спеккйо. Хоча згода між Ватіканом і Страмбою була повною, однак святий отець не бажав, щоб Джованні Гамбаріні зміцнив своє нове становище шлюбом з єдиною дочкою останнього законного володаря; так, принаймні, Ізоттин дядечко—кардинал тлумачив причину цього папського рішення.
— Він слушно його тлумачив, — сказав папа. — Але ти стверджуєш, дочко, що цей шлюб усе—таки відбувся. Це з твого боку нерозумно й дивно, бо нічого подібного не могло статися.