Перша одміна сну-реальності, чи спогаду, чи як там собі хочете називайте, – виглядає так, що в слова його втиснути неможливо. Зрештою, дві інші одміни такі ж: втискати у слова їх неможливо.
Я існувала з тим першим сном від самого дитинства, з тою першою його одміною, хоча таки чим іншим, як не сном може бути чиясь розповідь, чийсь далекий досвід, чиєсь чуже життя? Але я існувала з тим так давно, відколи сама себе пам’ятаю, що все ге стало також і моїм життям, і моїм досвідом, і ще також кошмарним сном, який постійно повертається. Я накладаю той чужий досвід, переказаний для мене моїм батьком, на щось знане мені, на щось подібне до того чужого досвіду: наприклад, на смак глевкого хліба з остюками, вони впиваються у губи і в язик, але ти продовжуєш жувати, бо голод змушує до того; або ж – склянка гидкого, який смердить нафтою, окропу, з мелясою замість цукру, з обридливим, печеним цукровим буряком. Ти бачиш висохлі старенькі руки своєї бабуні Марії – ти думаєш, що то й до її хати могли прийти люди-примари, високі, цибаті й невідворотні, їх не наженеш, не позбудешся, вони до твоєї баби простягають довжелезні руки й домагаються у баби якихось мішків із зерном, а баба (не твоя, але може бути й твоя, а може, це ти сама) простягає у старих руках надтріснутий, зв’язаний мотузочком під горлом глиняний глечик: осьо, синочки, оце стілечки, більше нічого й не маю, – і в неї глечик забирають, видирають, зерно висипається, баба схиляється підняти зернини, а їй наступають на пальці чоботиськами, не дають і того зібрати.
Та ж мене нині не дивують найстрашніші картини, змальовані очевидцями, про голод, голод, голод, про розпухлих і синіх людей; я не вірю, що комусь то могли вибити з пам’яті чи хтось, може, того не знав; бо коли так, що ж, це означає, що ми всі невиліковно хворі, і ніяка самостійна Україна не порятує нас од тої хвороби, бо ж можуть бути рецидиви; батько мені розповів про те все, коли я мала яких шість літ, розповів – і не боявся ані зради, ані мого дурненького дитячого язика, таке не на язик паде, а в душу; і коли вам того не оповідали, то мені шкода вас і ваших батьків; була ще також на кутку Харитина, вона пекла найкращий хліб, ніхто такого не пік, я відчувала й відчуваю досі запах того хліба, може, навіть куштувала його в тому сні, у тій найпершій одміні мого сну, – куштувала, хоча ж ніколи не знала Харитини, – я знаю, як хрумтить на зубах чорна крихітна вуглинка, котра пристала до споду теплого хліба, добутого з печі, – коли хто позичав у Харитини хлібину, то потім мусив так уже старатися, щоб хліб для оддавання не був ані глевкий, ані пригорілий – ніхто не хотів зганьбитися перед Харитиною, але й ніхто не вдав спекти такого ж хліба; Харитина вмерла від голоду, це було ще на початку того походу смерті, і чоловік поховав Харитину, а в труну поклав рушник, в який Харитина загортала витягнутий з печі хліб, щоб не черствів, чоловіка того звали Оверком, він лиш один із цілого кутка не вступив до колгоспу; коли тато мені розповідав про те, то вимовляв «Харатина», так, певно, і той Оверко казав.
Виходячи з брами у Львові, я не раз боялася подивитися убік, бо я знала, що колись тато бачив у Києві під ворітьми вмерлу від голоду жінку, вбрану у вишивану красну сорочку, в коралі; я знала про людські трупи на вокзалах – важкі колоди, котрі з грюкотом падали, пожбурені іншими, ще живими, у вагони товарняків; я була тим малим хлопцем, котрий вночі, їдучи в поїзді, намагався відсунутись од чогось важкого, холодного, що навалювалося на нього, і тільки на світанні побачив: то був мертвий дядько, з котрим вони разом надвечір ще сідали в поїзд.
Чи мусила все це знати дитина? А таки мусила, бо то був страх – так, страх, але очищаючий, рятівний, він помагав на доноси, на підступ, на слабкість характеру, на той ще інший СТРАХ, абстрактний, незбагненний, не страх вмерти, чи бути побитою, чи кудись вивезеною – у безвість, а СТРАХ взагалі, і СТРАХ – всезагальний.
Твій старий, великий, міцний і надійний стіл. Дві масивні тумби несуть на собі важкий коричневий блят, шухляди в тумбах висуваються нелегко, з натугою, наче не хочуть відкривати нікому своїх таємниць. Давній запах, тривкий, ні на що не схожий, незрівнянний запах, властивий шухлядам тільки мого стола; сотні фотографій, які кожен із нас має добрий намір – віддавна має добрий намір – перебрати, розібрати, посортувати – й ніколи ніхто цього не зробить, і якщо все буде гаразд (нехай усе буде гаразд) – онуки наші й правнуки або ж почнуть розшифровувати самі, де ж там і хто й коли та з ким сфотографувався, або ж недбало й байдуже викинуть усе на смітник, навіть не потрудившись подерти ті фотознімки на дрібні шматочки, аби з паперу не дивилися ні на кого людські очі. Я бачила такі старі, жовті, на грубому картоні наклеєні знімки, – біля смітника в під’їзді при вході до глибокого й неосяжного двору – театрального двору – старим непотребом там громадились також грубо тесані фарбовані диктові стіни, умовні гаї, підлоги, вікна, дерева – задвірки театру, куди скидають усілякий непотріб. Надійність мого стола може бути такою ж зужитою й непотрібною потім, колись, для когось, хто усвідомить його вік, немодність, громіздкість і кому нічого не скажуть подряпинки, плями, цятки, обдерта політура й чарівність, неповторність, загадковість рисунку на горіховому дереві політури – ліани у джунглях, чиїсь очі, ієрогліфи дитинства, між двома масивними тумбами, під дахом стола, можна було заховатися, у середній шухляді лежали речі, до яких я у дитинстві не мала доступу – та й звички не було висувати ту шухляду, бо що там цікавого? – документи, папери, старе, поламане золоте перо – від «паркерівської» ручки, казав тато, – може, тому мені завше так хотілося мати справжній «паркер», – але зате на самому столі була підставка для олівців, янтарний слоник, мармурова чорнильниця і прес-пап’є – також мармурове, з мідною ручкою. Усе це можна було чіпати і цим можна було бавитися…