Мій старий мудрий стіл, де тепер одна тумба належить мені, бо це ж і далі батьків стіл, середня шухляда – теж його, я й тепер туди не зазираю без потреби, – а у своїй тумбі я знаю усе, там у шухлядах лежить тепер і мій «спадок» – папери, старі ручки, але – ніяких листів, ніяких записників, я того не зберігаю, бо не маю охоти, щоб…
Ми сидимо при круглому столі, вино допите, приятелі регочуть з того, що мій тато стрибав у спідніх по кімнаті, а я не можу вимовити й слова. Поки ми всує згадуємо ім’я того чоловіка, ВІН, виявляється, є тут, він присутній при нашій розмові, він теж сміється, але моторошно іронічним, хижим сміхом – що ж, кепкуйте собі скільки завгодно, говоріть, базікайте, я вам на те даю свій превисокий дозвіл, без мого дозволу ви б того не посміли, – бурмоче він, я чую, як він те бурмоче, – ви вірите в нове пришестя Ісуса – невже забуваєте, що так само прийде Сатана? Хочете вивільнення од гріха, хочете спокути? Очищення спраглі? Що ж, сповідайтесь, спокутуйте, вказуйте пальцем на грішних і паліть їх на вогнищах – перед новими гріхами власними, – лякає він мене. – Я у кожному з вас, у кожному, хто стоїть над могилою, і в кожному, хто ще не народився, я сотворив вас, на кожному знак моєї чіпкої долоні, і ніхто не очиститься від того знаку навіть у десятім коліні, – він бере келих, наливає собі червоного вина, воно ллється і ллється, хоча я твердо знаю, що пляшка давно порожня, – а він наливає повний келих, вино переливається червоним струменем через вінця, він п’є, а трунок не зникає з його келиха; мої приятелі не бачать цього, вони сидять спинами до нього й озиратись їм нема потреби; він ставить на стіл келих, довкола келиха – червоно-кривава пляма на білому настільнику, а він знімає з-над губів чорні бутафорські вуса, ховає їх до кишені разом із бутафорською люлькою – і, підстрибнувши, як чорт із казки… Як пекельник…
Дівчина з кутка знову сміється і каже:
– Ну що за люди були в давнину! Послухайте, як він пише: «В якійсь книзі оповідається, наче один народ попросив в оракула, аби той навчив його способу утримуватися од сміху під час публічних дискусій: наша глупота ще не досягла таких висот… благоразумия…» Тату, як перекласти – «благоразумие»?
– Ти ще тут? Ти не чула, що я тобі сказав? – гнівається батько на дочку, а вона знову байдужа до того.
– Чула, але як перекласти «благоразумие»?
– Що ти читаєш? – питаю я.
– «Роздуми й максими» Вовенарґа. Як пише післямова, «займав місце на перехресті різних течій просвітницької думки першої половини XVIII століття». Француз… Як перекласти – «благоразумие»?
– Слухай, ти даси нам спокій?! – не втримується батько, а я прошу:
– Прочитай ще щось із того твого француза.
Вона читає майже навмання:
– «Якщо хочете висловлювати серйозні думки, відучіться спершу верзти нісенітниці».
Оратор біля дерев’яної трибуни раптом почав рости. Він возносився над трибуною і вже спирався на неї обома могутніми руками, я бачила величезні, почервонілі з напруги пальці, якими він уп’явся у трибуну, вона виглядала тепер іграшкою у тих руках, а роззявлений червоний рот вдихав і видихав повітря, аж зненацька листя, досі безшелесно тихе, заворушилося на дереві, яке стояло неподалік. Я подумала, що він зараз піднесе трибуну й пожбурить нею кудись, хоч би й на мене, але не могла поворухнутися і далі, мов прикована, стояла, хоч таки треба було б рятуватися – довкола від того жаского дихання шуміло, могла знятися буря, могла справді полетіти на мене трибуна. Попри все те мене, однак, дуже цікавило, куди зник мікрофон, я його не бачила, мав би ж рости разом із промовцем, а ніби змалів чи зовсім зник, або ж зробився невидимим в порівнянні з таким гігантом – оратором, слів якого я і тепер не чула – просто розуміла, що то якийсь промовець, бо інакше навіщо тоді трибуна? Мікрофон справді зник – отож і не зоставалося нічого іншого, як продовжувати стояти й сміятись – лишень на це я була здатна. Відірвавши від трибуни одну величезну, як молот, долоню, оратор погрожував кулаком – хіба що мені, бо більше було нікому. Ну, може ще небу, воно наразі ще не завалилося на нас.