Я нікому не кажу, що той чоловік був тут, пив вино, зняв бутафорські вуса, сховав бутафорську люльку – був тут і вистрибом зник; але мене чомусь не полишає думка про нього, тим паче, що ми й далі всує згадуємо ім’я його – невже ми так звикли до його імені? Чи то ми як діти – позбулися біди, але ж для певності мусимо розказувати, яким недобрим був той СТРАХ чи ГІОСТРАХ…
Смерть його визволила нас від нього, а якби він жив ще літ десять, двадцять? Кавказький довгожитель – з яким захопленням ми розказуємо про таких! А що, коли б і він – довгожитель? Але ж таки – довгожитель, ми ж своїми спогадами продовжуємо йому життя. Чи то самі не годні без нього існувати – бодай хоч спогади…
Коли німці прийшли до нашого містечка, – каже один із моїх приятелів, – коли німці прийшли до нашого містечка, то повеліли євреям стягати пам’ятник Сталіну з п’єдесталу. Його ж потім годі було й вибухівкою з місця зрушити, і танками ради не давали, а то – люди… Обв’язали грубезними мотузками впоперек, упрягли людей, і вони тягнули, аж кривава піна з рота бухала… І все надарма – не могли з місця його зрушити, то їх канчуками били…
Я думаю: били канчуками, аж шкіра лускала й кривавилося тіло, а вони все тягнули, тягнули, – і кого проклинали? Німців, а чи того, незрушного, страшного й незрушного? А може, не кляли його, а благали прощення за святотатство, і хотілось, певно, їм вижити, а водночас могли прагнути собі смерті, бо боялися покари за таке святотатство, а він же умів карати. Адже міг би й зараз, упавши, укрити їх тягарем кам’яної брили. І вони упиралися у слизький від власної ж крові брук і тягнули, тягнули його, не знаючи, чого благати в Бога – життя собі чи погибелі…
Камінний господар. Незнищенний. Вічний.
Адже тримав келих у бридкій руці, підійшов тихо, як сам страх ходить, і чомусь стояв так, аби лиш я його бачила, чомусь поза спинами моїх приятелів – стояв і пив, і втирав бутафорські вуса, а потім відклеїв їх.
Тоді моторошна думка зринає у мені: а що, коли він і в мене за спиною стоїть? І мої приятелі його бачать, але мовчать так само, як я? Думають – мара, приверзлося, чи що вони там думають, я не знаю – треба озирнутися, звичайно, треба озирнутися, але я не можу, я не годна озирнутись, – та як же солодко було б довідатись, що і з іншими діється те ж саме, що вони теж не можуть озирнутися.
Друга одміна сну була з мого власного досвіду.
У вагон простягалися тонкі, смагляві ручки, а з вікон їм кидали шматки хліба, навіть недоїдки, обгризені курячі кістки – були такі, що й це робили, а діти хапали ті обгризені кістки і смоктали з жадібною насолодою. У Бессарабії голод, – казали в поїзді, я чула це.
Пила саме в цей момент, коли поїзд спинився і діти обліпили його – пила апельсиновий сік просто з бляшанки, тоді присилали таке з Америки, зглянувшись на наші всенародні злидні, – я не пригадую, чи віддала решту соку в чиїсь простягнені руки. Сік, може, не віддала, але напевно пригадую, що віддано було хліб, м’ясо, фрукти.
Бачу тепер не раз: кудись їду, а не знаю, куди, забула, куди; добиваюсь, домагаюсь, аби мені нагадали, куди ж це я маю їхати, але ніхто не знає, або просто їм усім не до мене – звідусіль тягнуться тонкі, худі ручки, і треба від них відбитися, порятуватися від них; я ж мучуся, жахливо мучуся, думаю, ніби я якась стара, недолуга жінка, не відаю насправді, хто я така, і де я, й куди скерувалась, за чим, навіщо?
І тоді напливає у третій своїй одміні сон-реальність, з моторошними, жаскими кольорами. На абсолютно чорному снігу (я напевно знаю, що це сніг, а не рілля, приміром), – сидить дівчинка, запнута в білу хустину, таких очей не бачив і не малював ще ніхто на світі, гаких очей, які має та дитина, не може бути взагалі, але я їх бачу: я напевно знаю, за чим і нащо потрапила в це місце. Річ у тому, що в театрі ставили «Кайдашеву сім’ю», і до цього села їздили збирати всілякий старий інвентар – режисер не хотів, аби на сцені була бутафорія, хотів справжніх веретен, кухлів, кожухів, кужелів, справжніх ікон – і все це тут знайшли, старі жінки віддали все, не дбаючи за платню, просили тільки одного: аби записали всі пісні, які вони знають, бо пісні можуть зітліти, як старі кожухи, або ж і вмерти разом із тим, хто їх співає. Магнітофона тоді ні в кого не було, отож пообіцяли приїхати пізніше, коли трохи звільняться, та ще й запросили жінок на виставу, щоб побачили, як виглядають їхні веретена на сцені.