Але хіба хто пам’ятає про такі обіцянки? От і слали старі жінки листи, благаючи, аби ми згадали про них.
Усе було реальним, сон починався аж тоді, коли я врешті вибиралась у дорогу до того села, тільки ж села, як і повинно бути в кошмарах, чомусь не знайшла, я бачила тільки дитину на чорному снігу, дитину з лялькою і в білій хустині, я питала дитину, де село й люди, а вона тільки кивала головою й усміхалась, я помітила, що ясна в неї голі, як у немовляти, дитина була беззуба; я присіла біля неї, чорний сніг був неймовірно холодний, небо ж було червоне, без сонця, але дуже червоне. Дівчинка колисала ляльку, видаючи тільки якісь дивні, незрозумілі звуки, похитуючи головою весь час тільки заперечливо.
Я поклала на сніг магнітофон, дівчинка знову всміхнулась, торкнулась пальчиком клавішів, стрічка зрушила з місця, а дівчинка судомно водила язиком у відкритому роті й намагалася щось вимовити, але магнітофон, мабуть, записував тільки ті судомні зітхання і якийсь такий звук – між «ма» та «а».
– Господи, та що ж це таке? – скрикнула я. – Збожеволіти можна! Ти що, сама-одна тут? – шарпнула я дівчинку за плече, від того мого різкого руху, від того несподіваного й непотрібного руху хустка зсунулася з голови в дівчинки – вона була геть чисто лиса, зовсім лиса, як не знаю хто…
Мій старий стіл, котрий колись може бути викинутий, спалений, зданий у комісійний магазин за червінця (а ще його можуть відвезти на дачу або викинути в двір, або таки спалити) – він усього лишень зужита декорація, що була потрібна як художнє оформлення до вистави, котра називалася моїм життям, моїм існуванням.
А на білому обрусі не зникали сліди від келиха з вином – червоні кружальця не зникали, хоч я напевно знала, що ніхто з нас вина не розливав, обрус мав бути чистий, білий.
– Замість весь час говорити про нього, ви б краще зайнялися спіритизмом і викликали його дух…
– Марш спати! – крикнув батько малій.
– …і спитали б його самого, що він думає з приводу вашої нинішньої небувалої відваги, – докінчила фразу дівчинка і спробувала вибратися з дитячого крісельця-гойдалки, це було важко зробити, дівчинка давно вже виросла з того крісельця, хоча й була дуже худенька.
Захаращена найрізноманітнішим товаром, вузька й темна крамниця десь на самому замісті переповнена старими жінками й дідами, котрі порпалися у тому товарі, бо могли купити його: крам продавали за зниженими цінами, і продавець пильно стежила, аби хто не запхав собі до кишені якого дріб’язку, чи то забувши заплатити, чи то не маючи чим. Тут можна було надибати старі, облізлі мітли і гігантський плюшовий купальник, в який могла б убратися дружина Ґарґантюа; а ще також у дерев’яний ящик було наскидано найрізноманітнішого взуття усяких фасонів і калібрів – від чогось такого на височенних каблуках до полотняних незграбних «балеток» і кирзових шкарбунів; були там скляні коралі, пластмасові ляльки без рук, глиняні коти з видряпаними очима, якісь потворні лампи і картина «Степ»…
– То не продається, не руш, – сказала продавець до дівчинки, котра торкнулася якоїсь дивної скульптури – чи то погруддя, чи то карлик з гігантською головою. – То не для тебе, чуєш, що я сказала?
Дівчинка відступила на крок, але крадькома таки торкнулася чорного волосяного покрову на тій моторошній голові.
Продавчиня тим часом пасла очима бабуленцію, котра вже з добру годину порпалася у ящику із взуттям, – що ви там так довго сидите? – буркнула вона до старої, аж та здригнулася, ніби збуджена з якогось гарного сну, – ще-сте не вибрали нічого?
– Та я би вже вибрала, пані, – сумно й зніяковіло показала голі ясна бабуленція, – лиш не можу правого черевика знайти… – Вона крутила перед очима якийсь нечупарний черевик, який, видно, чимось підійшов їй, – може би ви мені помогли…
– Не поможу, – сказала продавець, похмуро одвернувшись, – правих нема. Самі ліві.