– Як же то? Як – самі ліві?
– А так. Якби були й праві, то би продавали в іншій крамниці, – неохоче пояснила продавець. – Не руште того, – сказала вона мені, – не продається.
Я стояла й не могла відвести погляду від тої чорної, моторошної голови; вона щось мені нагадувала, я достеменно знала, що я уже бачила десь щось подібне, тільки якоїсь деталі бракувало, чогось тому обличчю бракувало.
– І що ви там далі шукаєте? Я ж вам сказала – самі ліві! – гаркнула продавець на бабуленцію, а та зачудовано дивилася на черевик:
– Та вже-м чула, тільки ще хочу знати, до якої крамниці завезли праві? Хіба може аж на тамтой світ? – засміялася бабуленція сама до себе.
– Як хочете, то йдіть і там пошукайте, – і собі зареготала продавець. – Не руште! Не продається! – знову сказала мені, одразу погасивши усмішку.
Мені здалося, що я втрачаю глузд: голова наче ворухнулась, блимнула очима, злісно й хижо поглянула на мене, я тепер знала, чого тій голові бракує: чорні бутафорські вуса були десь в іншому місці, десь він їх загубив чи то зголив? Тьху, до дідька!
– Я то для себе вигодовую, – сказала продавець, – я то собі знайшла і для себе вигодовую, воно вже с…е, ну, що то вас обходить… хочу мати свого дідька, та й вже! Сказала раз, що не продається – і по всьому!
– Господи, – перехрестилась бабуся, – яке страшне! І хто би то хотів купувати, – сказала вона. – Ліпше у двох лівих ходити, як тото в хату взяти…
Голова обернулась якось так чудно, ніби шия у неї заболіла, ніби їй тиснув комірець, чи що; без вусів то було таке саме моторошне, як і з вусами. Не було різниці.
Переді мною, на всій площині велетенського зеленого поля, діялася ще одна метаморфоза: поле засіювалося людьми. Як зерном. Ставало того все більше й більше, чорні, чернечо-чорні зерна; я не розрізняла облич – може, їх навіть не було; люди-зерна все множилися і множилися на зелені, аж її не стало видно. Напевно, ті люди-зерна чули, що говорив до них оратор зі своєї безглуздо малої трибуни, бо стояли мовчки й наче ж таки слухали, лиш я одна не чула нічого й не могла відрізнити важкого подиху натовпу від важкого дихання оратора. Тепер він був теж увесь у чорному, у чомусь такому, як суддівська мантія чи убрання ченця.
Обірваний шнур мікрофона я побачила нарешті, він звивався змією біля самих моїх ніг; я хотіла відступитись, але це годі вже було зробити: люду-зерна прибувало й прибувало, мене стискали зусібіч, мовчки напирали вони одні на одних; лиш на одну мить переді мною ніби майнуло личко лисої дівчинки, на голові в неї тепер сяяв білий, дуже білий віночок, і це було дивно – на такій лисій голові був віночок; видіння тривало коротеньку мить, натовп людей-зерен сколихнувся, зітхнув, застогнав – і чорна ріка його поглинула мене, зімкнулася над моєю головою.
ДРОГОБИЦЬКИЙ ЗВІЗДАР
…/ сказав учитель: «Ви всі зоставайтесь, а той один нехай собі вийде». і коли він вийшов, то показав учитель решті молоду дівчину і звелів потому змалювати її образ словами, а той, котрий виходив, слухав, а попри нього йшли молоді дівчата, а він не впізнав – про яку ж мовилося, хоча кожен, оповідаючи, дбав про істину і говорив тільки те, що бачив…
Року 1468 тяжкий мор упав на Польщу. Ширився він у прилеглих до Польщі й Червоної Русі провінціях. Вільно навіть од тої зарази, принесеної ризькими вояками з амуніцією, не порятувалося. Двадцять тисяч городян ґданських поклав мор у землю, а понад усім тим панував голод великий, і миші домонтарили, як у власних темних норах.
Року 1468, взимку, Юрій Котермак, син міщанський з Дрогобича, був записаний на студії до Яґеллонського університету в Кракові.
Року 1967 молоденькі краків’янки ходили вулицями міста, навселюд показуючи ледь прикриті короткими сукнями стегна в рожевих мережаних панчохах. До Вавельського замка шнуркувалася довжелезна черга охочих оглянути рештки його див і купити при вході значок із зображенням змія, переможеного молодцем Краком.
Року 1967, влітку, я сидів у відкритій, притуленій до червонястої стіни будинку кав’ярні й смакував духмяний напій, запарений білими руками гарної краків’янки.
Події ці, віддалені одні від одних п’ятьма століттями часу, мають зовсім різну історичну вартість, виглядають абсолютно несумісними – і, одначе, лежать в одній площині.
Року 1967 я шукав ледь примітних слідів, залишених на білому світі Юрієм Котермаком, сином міщанським з Дрогобича, ученим ескулапом і звіздарем.