Сліди були нетривкі, неначе Юрій Котермак ступав лише пісками. Я не тримав у руках навіть черепа, щоб зітхнути над ним, як Гамлет: «О, бідний Йорик!» Я знав про Котермака не більше, ніж він міг би знати про мене.
І все-таки ми впізнали один одного. Відразу. Він підійшов до мого столика, привітався й сів, і поскаржився на спеку і на двох бурсаків, що не сплатили йому одного флорена за науку, і звелів білорукій краків’янці подати філіжанку доброї турецької кави.
Котермак був таким, яким я хотів бачити його. Убраний він був у темне, як чернець, а волосся мав ясне, аж біле, і немов задимлений погляд, що вичитував людську долю в глибинах неба. Розмова йшла з віддалі століть, а думки лежали в одній площині.
– Мені потрібен запал в описі подій, щоб викликати страх, хвилювання, жаль чи обурення. Без того не можна передати в гідний спосіб звичаїв держав і народів ані почуттів і захоплень, властивих натурі кожного. Зміцнює-бо сили автора важливість описуваних подій, а розум того, хто пише, ніби насичується незвичністю і вагою вчинків.
– Я впізнаю мову єпископа Вроцлавського, Петра з Бніна, – сказав Котермак.
– То мої власні думки, – заперечив я. – Ніколи не чув про Петра з Бніна.
Кажу вам – дивився він мені прямо в очі; подовгастими сухими галузками пальців тримав час, гарна краків’янка подавала каву в крихітній філіжанці.
Час не мав найменшого сенсу: Коперник обертав земну кулю на своїй долоні й твердив, що Сонце – то вогнище усього сущого. Філіп Буонакорсі, званй ще Каллімахом і Досвідченим, хитромудрий Одіссей Середньовіччя, Геніальний хамелеон у політиці, великий історик і поет, перейшовши через краї і народи, осів, нарешті, на польській землі.
Магістр Котермак злегка торкався вузькими чутливими губами країв порцелянової чашки і говорив гак, мовби засвідчував свою присутність при кожній із тих подій і нічому не дивувався – ані синяві неба, що не злиняло за п’ять століть, ані півголим стегнам і штучно подовженим – як у єгипетських красунь – очам краків’янок, ані червоним, бежевим і синім «кадилакам», «мерседесам» і наймодернішим «альфа-ромео», ані відверто звабливим кемпінгам, ані прозоро-бетонованій споруді нової університетської бібліотеки, – здавалось, він усе те передбачав або виворожив сам із дивних законів небесних світил.
Ян Кеплер із Праги, астроном королівський при дворі Рудольфа, встановив, що орбіта планет є еліпсоподібна, а Сонце перебуває в центрі еліпса. «Книга моя написана, – сказав Ян Кеплер, – і байдуже мені, чи прочитають її сучасники, а чи нащадки. Може, чекатиме вона сто літ на свого читача, як Бог чекав шість тисяч років на дослідника Всесвіту».
Котермак не залишив по собі ані такої книги, ані таких слів. Та саме буденністю він імпонував мені.
Кажу вам – сидів переді мною, убраний в чорне, звичайне; Коперник не сидів би, може; Коперник – то вже не людина, то знак свого покоління; а син міщанський, Юрій з Дрогобича, сидів і пив каву, я ж не здивувався, коли почув, що двоє бурсаків не сплатили флорена за науку, а флорен вельми потрібен, а стелилася нам обом перед очима дорога до Кракова від Дрогобича, а Дрогобич тонув помежи горами, дерев'яний, заболочений, поза валом міським, у голубому плині голосів і повітря.
Що лишилося з тих голосів? Юрій Дрогобич. Юрій Дрогобич з Русі. Бакалавр, магістр, професор і ректор Болонського університету, професор Краківського університету, автор книг учених, медик його королівської величності Казимира Яґеллончика, учитель бурсаків. І несплачений флорен мені найважливіший: що за ним – бідність, чи скнарість, чи педантизм? Я шукав слідів людини з-перед п’яти століть. Геній звільнений від шкаралупи буденності, недосяжний і захищений від посягань на його індивідуальність. Не диво в тім, що він приходить до нас – чистий, як Франциск Ассізький, порятований нами самими од здогадок, вигадок, колупання в його буднях. А коли раптом приходить із-перед п’яти сотень літ звичайна людина, то хіба не втратиш голову од радості, що та людина знайшлася, зосталася, розгорнулася книгою.
Такого Котермака, буденного й звичайного, шукаю. Потерпаю, що не знайду. І знову шукаю.
У пляшку, кинуту на хвилі, поклали записку. Хтозна коли. Потерлася, зблякла, літеру до літери не стулиш. І кожен має право ту вписати, котрої бракує, і аби був сенс, а кожен таки матиме рацію – і ніхто не матиме.
Мучено мені з тим Котермаком. Від самого початку. Мовби хто кликав – знайди, відшукай. І знайшов: сидить переді мною, отак собі знічев’я снує розмову, а тоді, коли він вийшов із Дрогобича на шлях і пішов (озирався чи не озирався? Мав за плечима бесаги чи не мав? Вчувались йому співи в дрогобицькій церкві чи забув прислухатись?) – тоді, коли він так вийшов, то бачив, мабуть, ту ж дорогу перед собою, що й тепер лежить, утоптана століттями. Йшов мудрості шукати. Чи слави? Дівчата йому могли о тій порі снитись, білі та голі, як берези наярі – так досі сняться дівчата зовсім молодим хлопцям – і ще потім будуть снитись, і ще через п’ять сотень літ.