Може, я щось забула? Ніздрі в неї трохи заширокі, але того напевно не буде помітно, коли обличчя стане дорослішим, чіткішими зробляться вилиці, підборіддя й уста. Тільки навряд чи ця інформація допомогла б вам упізнати десь на вулиці змальовану мною дівчинку, ви й надалі не уявляєте її, ви поняття не маєте, яке звабливе, живе й жваве те дитяче обличчя, є в ньому трохи кокетливої впевненості у власній досконалості, є щось дуже наївне й довірливе при тій же зухвалості в погляді, і хочеться торкнутися її м’якого, теплого волосся; однак скільки б я вас у тому не переконувала, скільки б не повторювала, що воно справді м’яке й дуже приємне на дотик, у вас бажання погладити його не виникне. Зрештою, справа не в тому (принаймні цього разу не в тому), аби вам сподобалась ця дівчинка, аби ви її полюбили. Задум у мене був зовсім інший: я хочу, щоб ви її уявили, виділили в думці від інших, таких же милих, трохи зухвалих, трохи наївних дівчаток. Аби ви запам’ятали її і не думали: ось дівчинка годує черепаху, – взагалі дівчинка, взагалі черепаху, – а саме ця дівчинка, саме ось цю, свою черепаху.
Опис усе так само, як на початку, дає вам лише деталі, хоч я кладу ті деталі одну при одній, густо, туго, як належить, а вам усе ще здається, що кожна з цих деталей живе зосібна, зосібна міститься на окремих полотнах: очі, руки, червона сукня. Сукня – єдина яскрава пляма на портреті, все інше трохи приглушене, делікатне: і волосся дівчинки, і панцир черепахи, і жовті фіранки на вікнах, і картата стара хустка, котрою застелена канапа, на тій хустці ледве й видно черепаху, – то, може, справа в тій приглушеності, неефектності кольорів? Може, коли б я сказала, що на дівчинці яскраво-сині панчохи й білі туфлі, що волосся в неї рудяво-золотисте, очі голубі, а на носі з широкими ніздрями світяться веселі плямки ластовиння, ви б її побачили? Але ж це не моя дівчинка, а якась інша, з рудим волоссям і голубими очима, а я задумала змалювати мою, і нема в моєму розпорядженні блискотливих кольорів, є тільки те, що є, – і тільки те я хочу описати чи змалювати або ж – зовсім точно – описуючи, змалювати, і тільки це ви повинні побачити, а не щось інше. Власне, тому я й намагаюсь бути дуже точною і не помилятися в деталях.
Відчуваю, правда, що вас уже перестає цікавити дівчинка з черепахою. Вам зовсім байдуже, якого кольору в неї очі. Цілком може бути, що ви воліли б довідатись, звідки вона має черепаху, і як взагалі можна роздобути черепаху, і чим її слід годувати. Оскільки ж про це нема тут ані слова, ви відкладаєте геть мої мудрування з портретом дівчинки, яка годує черепаху, й займаєтеся чимось іншим, цікавішим або ж потрібнішим.
Розумію вас дуже добре, але мені все ж хочеться ще хоча б на хвильку притримати вашу увагу.
Дівчинка щойно зробила один милий, такий характерний для неї рух: вона торкнулася підборіддям правого плеча, легко, ледь помітно торкнулася, той рух я примічаю в неї часто, найбільше мені подобається, коли вона танцює і раптом торкається отак підборіддям плеча. Шийка в неї тонка, така ж смагляво-бліда, як обличчя; здається, ніби той рух – мимо її волі, вітер війнув дужче, і їй довелось отак трохи зіщулитись, ніби захиститися від його несподіваного пориву. Танцює вона якісь неймовірні, дивовижні танці, назви їм нема, вони ні на що не схожі, нічого не нагадують, але розповідають дуже багато: з них видно, яким те дівча буде потім, пізніше, коли затратиться трохи щирість, зникне крихкість вузеньких худих плечей, але зостанеться внутрішнє захоплення танцем, рухом, музикою, власним тілом, зостанеться радість від того, що от можеш упіймати пальцями, плечима, стегнами, стопою звук і перетворити його на рух, сотворити з нього рух. Коли вона танцює, ледь примикаючи повіки, в ній усе тріпоче, злітає, усе в ній відгукується на мелодію – часом вона аж нетерпеливиться, бо якийсь такт не піддається їй, вислизає, вона ж не хоче поминути його, не хоче, щоб він зник, – і тоді той дотик підборіддям до плеча, ніби порятунок, ніби коротенька пауза, роздум, перепочинок. Звичайно, все те у ній ще зовсім несвідоме, навряд чи вона могла б пояснити щось словами, передати якось свої почуття, враження чи розуміння ритму і його зв’язку з власним тілом. Вона про те не має поняття, їй не відомі слова, котрі визначають її стан і постійне бажання рухатись, відтворюючи музику – вона тільки знає, що їй цього хочеться.