Польща рівнинна, неширока, як лоно жіноче; Вісла плеще в берег, в’яже все докупи в Польщі; пахне польська рівнина медово. Ти називаєш себе Юрій Котермак з Русі, й та Русь тобі пахне солодше – чи не маєш навіть згадки в душі своїй про неї? Присвяту писав на книжці всемогутньому папі римському, молився до католицького Бога. Був ти русин чи хто ти був, Котермаку?
Міг що завгодно того вечора робити Котермак, та мені треба, щоб він зайшов у сад при кам’яниці.
– Нехай похвалений буде.
– Навіки.
– Вітаємо астролога в нашому домі.
Краківська астрологічна школа може похвалитися славою світовою. Астролог був рівним астрономові, не лежала межи тими науками (а обидві за науку мались) границя. В Угорській хроніці пишеться: «Краковія астрологіє реперта ест…» А Котермак – не останній з-поміж них.
Два бурсаки не сплатили флорена за науку; ходив із лікарською поміччю у передмістя до убогого міщанина; зорі говорять, що прийде смерть Каллімахова по його, Котермаковій, смерті, і буде ім’я Каллімахове славне довго, тільки ніхто не знатиме причини його вчинків і діянь, і важко буде сказати, чи був Каллімах вірний правді історичній, а чи власному прагненню слави і почестей, дарованих по черзі то однією державою, то іншою – залежно від того, якій служив. І сказав усе те Котермак, і бачив себе самого на смертному ложі в убогій хаті. Ділили між собою кілька флоренів бурсаки? Кажуть, що заповів свій дім, забудований на університетському ґрунті між угорською бурсою і домом Клетнара, – заповів той будиночок пішакам із бесагами від Дрогобича, аби там жили, поки всілякі науки пізнаватимуть.
Каллімахове серце – в тривозі: все прах, усе безцінь, марне, ніщо не має сенсу, бо всьому настає кінець так чи інак.
А де земля, що прийме той кінець? Вигнаний з батьківщини, вірним їй не був Каллімах: напівонімечена Польща стала йому притулком – а чи називає її своєю вітчизною? Польща вивищила його і оздобила всіма почестями, доступними людині за життя, а він не раз ставав у пригоді їй, тільки ж солодке італійське вино пахне домом і материними грудьми.
Каллімах відганяв тривогу – міркував уголос про найновішу історію Венеції, писану ученим Абелліком.
– Є там велика прогалина, – говорить Каллімах. – Мови немає в книзі про намір Венеції збороти турків.
– То важливий і славний для Венеції чин, доказ мудрості у політиці: Венеція бажала зневолити Туреччину, грекам подати поміч, а зробити це мала намір з допомогою персів і татар… Одначе в книзі нема про те мови, – стверджує і Юрій з Дрогобича.
Якуб із Боксиць знає ціну солодкому італійському вину та смаковитим стравам. Турботи про долю Греції та венеціанську історію не псують йому застольного гумору, а поза тим дає добру раду:
– Каллімах, як великий знавець тих справ і неперевершений політик, мусить сам об усім написати, щоб не ухибити Венеції в славі її.
– Турки – лихо всього християнського світу, та коли біда трапляється далеко від очей наших, лемент покривджених слабко лунає у вухах… Високий злет мав би штовхнути світ на негайну боротьбу, та скарги втихли – і нема злету, – говорить Каллімах.
– І тобі, Каллімаху, найбільше годиться писати про те, – підтримує Якуба Миколай.
– Просив би я вас, Якубе і Миколаю, прислужитись правді, а зарівно й славі мого імені. Бо ж, пишучи історію Венеції, я буду змушений сам не раз згадувати власне ім’я, а не зможу говорити про себе так відверто, як вимагає того історична правда.
– Проблема вельми важлива і вимагає виняткового таланту та дару мови, – каже Котермак.
– Я не маю відваги братися за таку справу, – відмовляється Я куб із Боксиць.
Ян Міриця твердить:
– Лише серед шляхетно народжених з’являються уми справді великі, здатні зрозуміти долю республіки чи монархії, розпізнати, що провадить до могутності, оточує блиском та підтримує в занепаді. А ти, Каллімаху, краще від нас усіх можеш осягнути це.
Забуває господар, що при столі сидить син міщанський. Батько його – Михайло Донат – убогий був, не шляхетського роду, не дав синові шляхетного імені, а лише бесаги на дорогу до Кракова, Медик при дворі короля – і простих смертних лікував, і бачив долю королів і кметів у шляхах зірок – чи не він найкраще міг знати, як однаково безсилі й ті й другі перед долею, як однаково залежать від її примх і як однаково звучать їхні скарги?
Усміхається із самовпевненості Яна Котермак:
– Серед добра, яке батьки залишають дітям своїм, немає нічого вищого понад хвалу й чесність імені, однак насправді ніщо не є важчим од того тягарем… Гроші й інше усе можна часом утратити, не стягаючи на себе вини, а після їх втрати не завжди настає ганьба. Честь натомість не можна посідати без найвищої гідності ані теж утратити її без ганьби.