І повернувся Георгій Котермак, син Михайла Доната, до свого Дрогобича.
Дрогобич – у долині, як між двома долонями.
Стояли золоті стовпи на небі (заходило сонце), ліси, безжально обідрані з одягу, мов окрадені опришком подорожні, пробували прикрити свою наготу густими туманами.
Стрибала дорога зайцем, наче сліди замітала. Утоптана століттями дорога. За хмарами вгадувались гори. У винничці, коричневій як шоколад, співали.
Білий-білий. Вуса й борода. Сливи очей, подовжених і з непорушним поглядом. Брови до скронь, зморшка гостро розтинає перенісся. Чорний одяг і білий комірець під білою бородою. Котермак повернувся додому. Повертався так.
Петро Січкар займав однаково мало місця і в житті, і за столом. Тихий, однорукий і маленький, наче зайва кома у фразі, жив собі в обідраному будиночку на околиці Дрогобича, при ньому була його старша, така сама тиха, незаміжня сестра, він приносив додому під пахвою буханку хліба з міста, а сестра готувала для нього прості страви, оповідала довгі й незлобливі плітки про сусідів, а вечорами вишивала невибагливі, як її життя, візерунки на білому полотні, а потім знову випорювала нитки – і так виглядало, ніби віднайти намагається неможливе.
А Петро Січкар лежав на старому тапчані, прикривши обличчя газетою, і мріяв про життя, якого він ніколи не проживе. Траплялися там подвиги й гарні жінки – неодмінно в червоних кімоно, а сам Петро Січкар був струнким і знаменитим тенором із пишною чуприною і звабливими вусиками.
Вранці Петро Січкар, махнувши рукою на переповнений автобус (куди вже йому штовхатися ліктями, навіть тут не міг би цього зробити) топтав то сніг, то болото – залежно від пори року – з околиці до центру, де працював у міському музеї.
І раптом – як у дитячій казці – випав день, коли йому пощастило. Ні, не став тенором і не зійшло кохання вогненної жінки в червоному кімоно, навіть вусики не проросли над його устами.
Вишукував для музею розписані глечики, інкрустовані тарелі: по-межи сірим запорошеним мотлохом, межи непотребом хотів натрапити на скарб.
Несподівано напіткав непорушний погляд подовжених очей.
Портрет темний, білою плямою лиш борода й комірець. Січкареві тремтіли пальці на бідній руці його, торкався полотна, напису – Георгій Дрогобич із Русі, коли був писаний портрет, чи то оригінал, а хто автор портрета – а чи справді Дрогобич із Русі виглядав подібним до цього образу?
Знав про Котермака. Чув. А то портрет.
Молитися був ладен – як до ікони чудотворної.
Білому світові цілому хотів би показувати портрета, писаного невідомим автором, а знайденого ним, а відкритого ним, тепер невеличке містечко Дрогобич ширилося далеко в часі і в просторі – аж за п’ять сотень літ, аж до Кракова та Болоньї, а власний дім на околиці з маленьким городцем, і нудними стінами, і нудними плітками, і прісними стравами, і кволо-тихими вечорами, коли особливо відчутно, як безнадійно стікає в провалля час, – усе стало іншим, бо ану ж стояв дім його на місці Котермакової хати?
– А що могло означати прізвище? Котермак. Прізвисько, характер, прикмета, професія? Загадка.
Не приходили жінки в червоних кімоно. Не мав на них часу: писав і писав листи і чекав відповідей, а поки з Кракова та з Болоньї Котермаковими дорогами йшли до Дрогобича коротенькі, скупі, безнадійно скупі інформації, вигадував уже не своє – Котермакове житія.
З Болоньї писали італійською мовою, і мало не плакав, як дитина, котрій подарували калейдоскоп, а не сказали, що з ним робити, шукав перекладача, невміло й кашляючи випив із ним у коричневій, як шоколад, винничці, перекладач з гріхом навпіл, із іронією наскрізь (де ж таки, дурницями доросла людина займається) переклав: у Болонському університеті Юрій з Русі читав студентам почесні лекції з медицини та ранкові лекції з астрономії. І значиться він у тогочасних документах видатним ученим філософських і медичних наук, і астрономом, і достойним ректором університету, а більше нічого з Болоньї про нього не написали й не знали.
Однак Юрій Дрогобич повернувся додому.
Світ повірив у нього. Ніби Котермак ріс тепер та більшав, а кожен додавав до нього своє і тим загадку заплутував, і загадка росла разом із Котермаком.
Хтось твердив категорично, що слава його не менша Каллімахової, а хтось знайшов свідчення, ніби великий Коперник був Котермаковим учнем, а інший запевняв: знаменита праця в галузі медицини, автор якої досі був невідомий, належить Дрогобичу.
І виглядало так, мовби нікому не спадало на думку зняти з Котермакового портрета верхній шар фарби, аби пересвідчитись – є там ще щось? Ніхто того не робив, а ніби навпаки чинили: клали зверху нові мазки, – і годі дійти істини, і знайти Котермака.