Істиною було все – і ніщо не мало підстав. Засуджувати безпідставно до смерті й до слави однаково неможливо.
Все було про Котермака правдою і все – бридня.
Кажу вам: коли все правда, то чому неправда те, що сидів він поряд зі мною, пив каву з порцелянової філіжанки й оповідав, про що мав охоту, і згадував, що згадувалось. Болонья, приміром.
Прозора, як повітря, музика лютні й плаваючі над інструментом чорні, замріяні, як у мадонни Франческо Франчо, очі італійки, й розкішний фасад церкви тіла Христового, і неперевершені палаци Болоньї – стрілчасті арки палаццо Ізолані, і тесаний, ніби полірований, гранчастий алмаз каменів Бевілакви, і круглі арки над вікнами нижнього поверху палаццо Фава.
А ще – один глухий вечір, коли падав дощ, і голод допікав, і цілий світ пахнув тільки хлібом, шматком хліба – колись покинув не доївши малий хлопець Котермак на тесаному столі батьківської хати (як потому не раз згадувався той шмат хліба і бесаги, наладновані в дорогу!). І тоді за гроші на хліб склав гороскоп, де все свідчило про багатство, славу й радощі; за таке платили щедро, а насправді зорі віщували біду, її неможливо було уникнути – то чи так уже підло вчинив молоденький і без міри голодний спудей, сфальшувавши тоді задля хліба?
А ще колега Миколай Вудка з Квідзиня, такий трохи дивний, трохи не схожий на інших…
А ще той вечір, коли говорив Каллімахові про долю, – чи ж не справдилося?
Обтер Котермак бороду. Дивився на світ непорушним поглядом, мовби нічому не дивувався, мовби знав ще тоді, з-перед п’яти сотень літ, що так, а не інакше буде все діятись на білому світі:
– Здобить слава не тільки за життя, а триває віки, сягає наступних поколінь. Літа надають їй тривкості й блиску, хоча все інше час руйнує безжально…
Шукаю. Знову спочатку. Шукаю віднова Котермака.
– Доброго дня вам. Як ваше здоров’я? У театрі опери та балету дають «Циганського барона». Чи не хочете послухати? Скористайтесь нагодою…
Де я бачив це обличчя, де? Котермак.
А то не він. То напівбожевільний старий, розклеює театральні афіші у Львові, подовжені темні очі й непорушний погляд. Ніби з нього той портрет малювали.
Театральні афіші – вони не мають нічого спільного з астрологією. Нині в гороскопи не вірять.
Стою над дахами Львова і дивлюся на зорі. Сліпучий Сатурн із загадковими кільцями. І місяць – жовтий і танучий – тоненький шматочок цитрини. А долом чорні дахи міста, божевільна застиглість, нерухомість чорних дахів – квадрати, шпилі, трикутники, хаос, мішанина. А що потому, що по тому?
Послухай-но, по тому, через п’ятсот років, хоч би знічев’я, мимохіть, випадково, поміж іншим, – виворожи мене. Звіздарю. Через п’ятсот літ.
ВЕЛИКІ КОРОЛІВСЬКІ ЛОВИ
Король зволив полювати.
Трубили в роги ловчі. Хорти ведмедя через бурелом та через сухостій, та через пересохлі чагарі, та через старе пожарище лісове загнали на зелену галявину, де загодя наставлено гострого кілля, і високо, й долом наставлено – то ведмедеві нікуди ані поткнутись, ані заховатись, а коли шарпнувся до єдиного вільного ходу – там на нього королівська куля чатувала.
Хід вузький – з кулею не розминешся.
Куля королівська.
І хорти королівські.
Злизували кров звірові з рани, гарчали.
Король ногою наступив на поверженого звіра.
Король полювати зволив.
Шукали гайдамаки на вістрях вил собі та Україні долі – й таки знайшли. Хвалились, що дратимуть китайку на онучі, – а то Ґонті зі спини паси дерли. Від Умані до Львова уздовж дороги – сімсот шибениць. Поминки повішеним справляли вороння та вітер, а Україна плакала, не прикриваючи долонями лиця – аби все бачити, все затямити, й на себе хотіла муку дітей своїх узяти, і брала.
Хрестились на шибениці, як на православі святі хрести, биті канчуками гайдамаки, гнані шляхом од Умані до Львова, по смерть ідучи.
Під Уманню – своя земля. Не поховають грішного тіла – вона й так прийме. Не вивергне, пухом буде. Бо ж під Уманню.
Не дай Боже в чужині умерти, там ніхто не посумує по твоїй смерті, тільки ворон, ворон прилетить до тебе, прилетить до тебе та й поб’є тебе…
Дивилися гайдамаки в небо.
Гнала шляхта полонених гайдамаків із Правобережжя в Галичину. Мало поразки, мало глуму, самої смерті мало – нехай гинуть далі од могил дідівських. І нехай страх поймає всю землю – через цілу Україну гнано: шматовано, четвертовано, вішано.