Ані не скривавлена, ані не заплакана, ані не засмучена – біла-біла, маленька така, в мене на долоні, тримаю сам свою душу в долоні, коли схочу, то випущу, не дай Боже смерті в чужині умерти, що то за ріка, що за церква, що за люди… Казав колись дід Остап: у житті – як у міхові з бараболею: раз – одне зверху, а перетруси – то інше зверху…
А вони плачуть – по мені плачуть?..
Чи то коси у них в руках? Чи вила? А дзвони б’ють – на сполох, не за упокій?
А з моєї шибениці смолоскипа зробити – гарно буде.
Та річка – як у Вербках, і дзвони як удома, і люди як удома.
Не дав Бог смерті в чужині умерти.
Гадали, в чужину пригнали? Додому привели.
Плачуть. Хустинами очі витирають, на сполох дзвонять.
Гадали – на пострах пригнали через усю Україну? – Ні, смолоскипа зроблять.
Шинкарка зваблювала. Гарні груди мала шинкарка.
Плачуть. Одна земля: шибеницями в’язана, палями збита докупи.
Казав дід Остап:
– Гірко стояти над могилою батьківською, а ще гірше не мати предківської могили. Не знати, де праху предків уклонятися.
Моя душа в моїй долоні. То я їм віддав. Вони по мені плачуть.
У дзвони дзвонять. Гарно дзвонять, свої дзвони дзвонять, земля праху не вивергне. Своя земля, у ній зостануся.
Король полювати зволив.
Оленя цькували.
Біг олень просікою широкою, а втекти не міг. Попід ноги йому чвиркали кулі й змітали легенькі хмарки пилу. Якби яка птаха недолужна. З поганським голоском: цьвік, цьвік. Хоча б твар у твар стали, а то з-за прикриття уздовж дороги, широкої, як ріка, – цьвіть, цьвіть – і хмарка пилу.
Став олень, перечепившись утомленими ногами через дерево, упоперек дороги звалене.
Убік – то кулі з-за прикриття. Назад? То кулі уздовж дороги. Хоч би вже котра втрапила. А то насмішкується – цьвік, цьвік, – то поки мить розмірковував, королівська куля його вразила. Чатувала тут, за деревом, що бурелом упоперек дороги кинув. Або ж не бурелом, хтось лукавий кинув, аби йому біг перепинити. Король полювати зволив.
А королівські хорти знову кров із рани злизували. Гарчали.
Та прикрий моє тіло, чумацькеє, біле, щоб не курило, та од буйного вітру, од ясного сонця щоб не чорніло.
Нарядили тому чумакові труну із рогожі…
Вийшла мати за ворота та й стала питати, коли тебе, мій синочку, в гості дожидати; тоді мене, моя мати, будеш дожидати, як проросте зеленая трава в хаті на помості.
Йшли через усю Україну од Львова до Умані безрукі, без’язикі, безногі, шкандибали, шматка хліба просили: на вістрях вил волі шукали собі та Україні і таки знайшли сімсот шибениць од Львова до Умані.
«Ми твого бачили – посліплено його за Брацлавом; бачили: йде, додому скоро буде».
То стоїть мати за ворітьми, сподівається.
«Ми твого бачили, обі руки врубано йому, над Бугом бачили, вертається, додому скоро буде».
То стоїть мати за ворітьми.
«Ми твого бачили за кілька верст, одпочити спинився, води напитися, обі ноги йому втято, ось-ось буде».
То стоїть мати на воротах, виглядає.
«Ми твого бачили в Городку, його страчено, скоро…»
А мати стоїть на воротах.
МЕД МУДРОСТІ НАШОЇ
І, відпустивши їх, узяв псалтир, у смутку розігнув її, і ось що мені відкрилося: «Об чім печалишся, душе моя? Навіщо родиш в мені сум'яття?» І потому зібрав я слова ті, що полюбилися мені, і уклав їх за порядком, і написав. Якщо вам останні не вподобаються, начільні хоча б возьміте…
З «Повчання» Володимира Мономаха
Він управляв свій сад і годував бджіл. Робив це також і батько його, і дід, і того батько й дід, а давала їм земля плоди у споконвічній щедрості своїй, а бджоли збирали мед із буйного земного цвітіння – і не знали вони ані голоду, ані скрути, ані сумління не докучало їм, бо праведним був їхній труд, руки землю голубили й милували, красно милували та голубили, отож і він управляв свій сад і годував бджіл.
Бували дні вдатні, траплялися й лихі, однак він зроду не нарікав, бо у тій зміні бачив належний плин життя, котрого не можна перемінити ані одвернути жодним робом.
І коли одного дня він постеріг, що руки йому вже згрубіли, а пальці втратили давню гнучкість і вправність, а сонце було неначе настирливіше, ніж зазвичай, бо лізло в очі, аж вони сльозавили, а втома ще задовго перед вечором, до полудня пригинала плечі, – коли він таке постеріг, то зі спокоєм утямив, що прийшла до нього та пора, коли важко самому управляти сад і годувати бджіл. Так він запримітив зненацька й відразу свою старість і свою самотність, – тота не докучала йому перше, він навіть не зауважував її, позаяк усе забирали бджоли й сад, з тим були його помисли, довкола того оберталося життя. Тепер, коли він запримітив свою самотність, він запримітив також і те, що, забравши його силу, сад і бджоли зоставили йому щось інше, з чим важко впоратись – був то час, котрий він не годен тепер зужити на щось, бо вмів тільки управляти сад і годувати бджіл. Відчував самого себе у тім часі, і свої обважнілі, тягаруваті руки, і свою присивілу бороду, і втому в плечах – усе те просилося в часу з нікчемною, непристойною для садівника і бортника безсилою кволістю: зостав, не руш, обмини, а час не обминав, у часі оберталися: його сад, що був тепер не такий задбаний і плеканий, як перше, його руки, гудіння бджіл, навіть саме сонце. Усе те було не так залежне само від себе й одне від одного, як залежне від часу, від його невтримного й невідворотного руху, котрий сам себе не виявляв нічим, затаєний і хитрий, а лиш позначав усе доокіл, немов ставив зарубки упродовж свого шляху, наче на кпини ставив ті зарубки, бо ж ніколи не вертав назад.