А поки що буде – кияни радуються новоліттю, перед святою Софією преподобні отці благословляють люд, а люду без ліку й на Горі, де забудувались бояри, ремісники, купці, й на Дорогожичах і на Кожум'яках та Гончарах. Затоплена народом площа перед князівським палацом та церквою Богородиці, аж угинається під ногами мощена дерев’яними колодами вулиця при Софійських воротах, а свято вже розметалось, вихлюпнулось аж за ворота, мовби тісно йому в місті, мовби хоче розсадити мури поганськими піснями, звуками сопілок, бубнів, хоче розбігтись реготом аж по дніпровому замерзлому широчінні. Скрізь у натовпі скоморохи, декотрі в масках і в чудернацькому вбранні, ще інші – з бубнами, а деякі – з ведмедями на ретязях; скоморохи просторікують, не стидаються говорити, що на думку спаде, кепкують із усіх довкруги і з себе теж насміхаються, – на те вони скоморохи, вічно ризикуючи загробним щастям і земним спокоєм, говорять усе, що заманеться. Перейшов хресний хід із хоругвами й благочестям – можна пити, заїдаючи рукавом, можна реготати, й співати, і кепкувати із себе й цілого світу.
Лиш на дитинці не вельми гамірно. Освітлений, а все якось понуро виглядає князівський палац, аж ніби задовгий і важкий зі своїми квадратними баштами, зі спадистим на чотири боки дахом, у гридниці князь Святополк приймає гостей, однак, нині більше, між коли, почувається чужим на веселому святі, здається, що недобрий князь на той святочний гомін. Мне пальцями бороду, не п’є вина, гострим жалом князівський суворий погляд втишує на мить сміх гостей, висока князева постать пригорбилася, понурий вид змушує до мовчання. Маркітного князя дошкульно тне хвороба й недобре передчуття, коли долітає знову до його слуху велелюдний гомін Києва.
Химерні поєднання барв, червоняста освітленість облич – довкола кладено вогнища; Алімпій втішається, коли запримітить на тлі червені якусь небуденну постать, блискіт руки – он у зеленому скоморох, із обличчям пекельника, з волоссям рудим (червона лисиця), а уста широкі, блідуваті й хижі. Його зелені лахмани метляються разом із червонястими виблисками вогню, а слова – як хмиз, від котрого ще яскравіше спалахує вогонь.
– Мовиться у прислів’ях: балачка довга непотребна, добра лиш паволока довга. То я вам коротко повім, кияни благочестиві: хто од льва зліший, од змії лютіший? Від усіх лютіша жона недобра. Краще в дірявій лодії плисти, аніж злій жоні тайну повісти; дірява лодія одежу замочить, а зла жона життя мужа свого геть затратить…
– Го, го, го, – тішиться люд київський, радо позволяючи собі слухати таку балачку, такого дурнослів’я не перепиняти, – і частують навперейми скомороха вином, ждучи нового жарту.
– Лиш не знаю, чи варто перед вами розкривати в притчах знання мої. Чи дурні, а чи мудрі ви – як спізнаю? Бо ж дурнів не сіють, не жнуть – самі родяться. Як до дірявих міхів воду лити, так дурня учити. Коли попливе камінь по воді, тоді й дурень розуму набудеться.
І знову регочуть кияни, а скоморохові ніби й того мало. Він росте, росте, займає мало що не сам-один увесь Бабин торжок, уже він зростом ледве що не з церкву Десятинну, а сміх його звідкілясь із-гори на людей, дрібніших і мізерніших:
– Хто там зажурився? Чи не знаєте хіба, що міль ризи їсть, а смуток людину? Смуток людині кості засушить. Чей же не бачите, як жура нашому князеві кості посушила? Бо ж то він думає, як би йому гріхи на землі полишити, а гроші з собою, аж до неба забрати!
– Ге, ге, – вже рідко й не так сміливо злітає смішок знизу, а скоморох у зеленім лахмані, огрітий вогнем, усе стоїть над площею, напівп’яний, але не настільки, аби не тішитись з власної відваги й дотепності, перехиляє жбан із медом і кпить собі далі:
– А чом же то ваш мед такий солоний? Чи не всипали до нього солі, котру князь Святополк побрав у мніхів печерських? Він же потому благочестивим киянам ту сіль уп’ятьдорога перепродував, бо любить князь киян паче чада свого, – хіба ж не правду мовлю?