Затихло довкола скомороха, хтось уже й позадкував, озираючись відступався, – хто зна, чим такі жарти, надто вже влучні, скінчаться. Скоморох же як затявся – не вмовкне:
– Цсс… Слухайте! Чи то хто сміється, чи аж плачем давиться від сміху? Може, то ті чорноризці богобоязливі, котрі од княжича Мстислава якийсь скарбець заховати поривались, а княжич не позволив, княжич їм п’яти вогнем пошкрябав, аби щедрішими стали…
– Го-го, – знову відважується на сміх київський люд, і той регіт тне звіддаля чутливе князівське вухо.
– Славно жартує, – Алімпій чує чийсь голос, звернений до нього. – Славно жартує. і без страху – що, коли князь прихилив би вухо до тих слів? Чи не розпалили б тут іншого вогнища, не святочного, а кривавого, як для коромольних волхвів колись у Новгороді?
– Для чого? – дивується Алімпій. – Пощо палити вогнище, коли народ розважається? Якщо той скоморох правду рече, то не заслуговує на покарання, а як брехня переходить через його уста, тим більш смішним було б покарання.
– Ти філософ і мніх, Алімпію, ти мніх, а не князь, князь міркує інакше. Князь хоче, аби його боялись, а не судили.
– Іже багатьом страшний, то багатьох і боятись мусить… Князь є – а не пребуде довіку, отож і бажання його не довічні. Зостанеться лише оце, непреходяще й постійне.
Алімпій повів рукою доокруж, немов хотів обійняти разом і вкупі нічне небо, зеленого скомороха, відблиски вогнищ і золотавість церковних верхів, різнобарв'я київського люду й синювате повітря першого дня нового року.
Скоморох гучно скидав донизу зі своєї недосяжної високості щедрі слова:
– Гарно мене слухали, гарно частували, то я вас тепер також пригощу, незгірше князя пригощу, бо сказано: щедрий – то як колодязь із солодкою водою напоїть кожного, хто б його не минав…
Скоморох підняв догори бубон у руках, а то вже не бубон – хмара густа, а хмара дощем – на доли київські. Дощ із присмаком вина й жартів скоморохових. А скоморох двома кроками перетяв торжище, легко переступив через церкву Десятинну й щез…
При жаристих вогнищах червоним видається Алімпієві цілий світ, і він міркує собі – отак червонясто, вогненно виглядає гріх і покарання за нього. А невже радість мирська – то тільки гріх? І невже скараним може бути скоморох, котрий весело говорить невеселу правду? Страшно біснуватому дати ніж гострий, а лукавому владу й силу, – Святополк же лукавий, скупий і грошолюбивий, понад усе про лихварів та міняйлів дбає – вони йому скотницю набивають кунами та гривнами, а іншим Святополк насилля творить: не один дім скорі-нив, не в одного майно або й честь одібрав… І братові своєму Василькові зір одняв, руки свої найтяжчим гріхом скривавив. Страшно біснуватому дати ніж гострий. Та не йому, Алімпієві, над суєтою мирською розмірковувати. Князь прийде і піде, чи той, а чи інший – майстрам байдуже, – не служать вони князям.
І то правда: князь приходив – і так само відходив, а зоставалось по ньому навіть не стільки, скільки він би хотів, а й не те, чого він би прагнув, бо не від його волі залежало – що зоставити, що притримати, а що взяти з собою.
Велика була коромола, і бунт великий. Того ж 1113 року, за два тижні по святі новоліття, помер князь Святополк. І ще не встигли, як велить звичай предків, на сани тіло його покласти, а вже кияни ламали скотниці й медуші боярські, вривалися на двори лихварів, розметавши паркани, нищили геть усе чисто й дощенту поруйнували хороми київського тисяцького Путяти, котрий вельми був угодний Святополкові й синові його Мстиславу. Святополкова вдова багато добра всякого роздала монастирям і чорноризцям і людові убогому, аж дивувалися дуже, бо такої ласки ще не бачили люди ні від кого, але та ласка не порятувала Святополкову од бунту. Віче велике зібралося, а відтак із вікон князівських видно було, як випускали з порубів залахманених і голодних в’язнів; нагніталася злоба й невдоволення, бралися за мечі кияни, забувши, що коритись мають і хто їм володар.
Сотворила раду знать київська і послала людей своїх до Переяслава – багато дивувались красі Переяслава й храмам його, потому оповідаючи різно про церкву святого Михайла і город камінний, закладений митрополитом Єфремом; просили ті люди Володимира Переяславського, Мономаха: піди, князю, на стіл отчий і дідів. А Володимир відмовився, позаяк не був Київ його вотчиною, а він хрест цілував із братами своїми – не йти до чужої отчини.
І по другому разу вклонились кияни Володимирові: піди, князю, до Києва. А що не підеш, то знай: велике лихо подіється. Рушить збунтований люд київський на всіх бояр, і вбиватиме, і на монастирі піде, і будеш винен у тому, якщо вони, князю, монастирі пограбують.