І почав княжити Володимир, син Всеволодів. Сів у Києві у неділю, а всі кияни стріли його з честю великою. І радість була, бо утишив князь бунт.
Ховаючи під лахманням бубон, скоморох із лукавим смиренням восхвалив усевишнього і сказав до іконника:
– Чи не погодився б ти, преподобний Алімпію, написати для мене ікону? Я, правда, не маю чим платити, ані гривни не маю, у мене в кишені вітер висвистує, от хіба що притчу тобі оповім…
– Я напишу тобі ікону, і не мусиш платити, коли не маєш чим.
– То правда, що про тебе оповідають: пишеш не за гроші і не цураєшся роботи – коли просять тебе обновити ікону обвітшалу, то не відмовляєшся, і золота і срібла не жадний єси. Задля чого ж ти пишеш, Алімпію?
– А задля чого птах співає, а ріка тече задля чого, а вітер хмари гонить задля чого, а ти притчі мовиш задля чого? Бо не може бути інакше, бо кожен має тайну свою, котрою живе.
– А тайна чудо породжує, і ніхто не відає, що Бог чудо людськими руками творить.
– Не богохульствуй, скомороше.
– Правду мовлю… То напиши мені ікону, Алімпію, а нехай Бог на ній має князеву подобу, Мономахову. То славний князь, мудрий, і в битві відважний, і народом рядить уміє, – такому князеві служити не жаль.
– Жодному князеві не служу – ні доброму, ні поганому, і дарма мені: добрий князь чи поганий, – я все зостаюся самим собою. А Богові не дам подоби княжої, бо ношу образ Господній в душі і не пишу також за зразками чужими, як інші чинять, а пишу образ, котрий в собі маю.
– Хитро мовиш. То ти – як Бог? Не знаєш влади нічиєї, і дарма тобі, хто нині князем, а куди Дніпро тече – вперед чи усп'ять, – знаєш тільки тайну свою? Не служиш, а тільки твориш, як Всевишній? То чом же перечиш, що Бог творить диво людською рукою?
– Не богохульствуй, скомороше, – Алімпій сотворив хрест над безвірним, а той ховав під зеленим лахманням бубон, аби не дзенькнув без потреби.
Мономах повелів міст через Дніпро покласти. Плінфами міст устелюють, червоно-коричневими, зеленими, ясно-жовтими. Чудувались люди, бо навіщо ж плінфами – торкне кінь копитом і розіб’є все вдрузки, на скалки рознесе. А кінь не ступав, як у повітрі плив – ніби мав крила.
Князь Володимир їхав на коні. При нозі коня невідступно й вперто вистрибував зелений скоморох. Розтягував у хижій усмішці широкий рот, а сонце блимкотіло в світлих, аж прозорих очах, ніби забаглось йому просвітити скомороха наскрізь, а замість того само заплутувалось йому в зіницях і там зоставалось, аж нестерпно було дивитись у скоморохові очі.
– Хе, князю, бачив я звіра величезного, а голови не мав той звір – отак і без князя мудрого городи й землі, як звір без голови. А що супишся, Мономаше, не гляди на те, який я зовні, – послухай, що говорю. Я, господине, одягом скудний, зате розумом багатий – юний вік маю, а старий смисл у мені…
Мономах нетерпляче відганяв скомороха, а все ж у вуха летіли йому настирливі слова:
– Князю мій, господине! Покажи мені обличчя твоє, бо голос твій солодкий, образ твій прекрасний. Мед дарують уста твої, і ласка твоя як плід райський…
Мономах кинув скоморохові калитку з грішми. Скоморох розв’язав вузлик, реготав, розсипаючи доокруж гроші, як полову: в Дніпро кидав.
– Пощо, князю, мені куни твої і гривни, я більше маю: що слово мовлю – то й золото, а що помовчу – то ще золото, а ти мені гривни, куни! Я не того прошу в тебе, князю: дай мені щось такого, аби навіки при мені зосталося.
Мономах спинив коня:
– Про що торочиш, навіщо коневі попід копита лізеш? Скоморохові хіба що на новолітнім святі вільно говорити, а перед княже обличчя невільно ставати, – чи того не відаєш, блазню?
– Зажди, князю, мислі мені копитами коня потолочив. Зажди, ану ж я щось мудре промовлю!
– То говори, що маєш.
– Е, князю, не гнівайся, бо сказано: хоче хто над іншими княжити, хай вчиться собою володіти… Мав я мовити, князю, що славний ти ділами, і походами, і битвами великими й меншими, і розуму маєш більше, ніж усі твої бояри укупі, а про те, що буде по тобі, нічого не відаєш. Ти, князю, славі своїй служиш, що б не робив, а я знаю такого, що нікому не служить: ні славі, ані князеві.
Князь не слухав більше стоязикого скомороха, відтрутив його недбало й гнівно, і ступив його кінь на міст, плінфами викладений, і потолочив на друзки барвне видиво… Скоморох зіскочив із моста на Дніпрові хвилі й рушив за течією, помахуючи бубном.
Алімпій задрімав, сиве довге волосся облямовувало притихле уві сні обличчя. На сірих стінах не було нічого, опріч блимкотливого промінчика, що випадково втрапив крізь вікно до оселі мніха і не знав, де йому притулитись, бо скрізь було суворо, вбого й невесело. Промінь стріляв у кожен куток, таки сподіваючись надибати щось веселіше, і знайшов. То була гарно відполірована, гладенька, як ніжна дівоча долоня, липова дошка. По краях її видовбано вузенький рівчачок – ковчежець, так що дошка виглядала ніби оправлена делікатною рамкою. Стояла дошка прихилена до стіни, видать, господар небавом збирався взятися до роботи – бо й вапи стояли у глиняних горнцях, розтерті, але вже трохи присохлі. Промінь торкнувся поверхні липової дошки – там і зостався, ніби потонув у теплій золотавості…