Алімпій розплющив очі і відразу відчув, що в келії знову хтось є. Гадав би, що й тепер видиво. І рад був тому, бо сон мав темний і важкий, ніби камінний, а видива дарували радість, вони накладалися одне на одне, мішалися, як вапи, злиті кимось для забави до одного горнця, важко було сказати, чи було все те насправді з ним перше, чи то спливали спогади, чи народилися мислі й події, які могли б трапитись, аби те чи інше склалося не отак, а інакше. Алімпія не цікавила послідовність тих марев чи істинність і правдивість, а лиш барвність, мимобіжність і легкість їхня, така легкість, котру вапницею годі затримати. Тривожило тільки щось, чого не міг зрозуміти, – чи то плач дитини, котру ніяк не міг побачити, чи що інше, ніби мав чогось позбутися, а не знав чого.
Таки в келії був ще хтось. Алімпій придивився пильніше – при його ложі сидів отрок із обличчям ясним і чистим, ніби його ніколи не торкався тягар життя, мовби той отрок бачив тільки своє щось, вельми гарне й радісне, може, навіть лиш власну чисту душу, нічим не скаламучену й не потривожену, Алімпій вдивлявся в те обличчя, і дивне почуття огортало його: ніби він уже десь бачив те обличчя, й не один раз, а безліч разів, та водночас не міг би сказати, хто це, як йому на ймення: був певен, що хоч бачив, а не так, як інших людей – аби йшов цей юнак навстріч, лице в лице – то такого не було, навпаки. Алімпій ніби віддалявся від нього, між ними лягала якась межа – і все одно те обличчя постійно йому виділось.
– Спи, спи, – сказав отрок, і голос його мав барву теплу й лагідну, і також вельми знайому.
– Хто ти? – запитав Алімпій.
– Ти знаєш, – сказав отрок, але Алімпій ще не знав. Однак він рад був гостеві, його ясному обличчю і теплому голосові.
– По що ти прийшов? – запитав Алімпій. І знову почув:
– Ти знаєш.
Знову замерехтіли барвами стіни, і знову плелись видива, обступили іконника і його гостя. Алімпій бачив власні руки, що клали мусію на стінах Михайлівського золотоверхого собору, і власні руки, котрі розтирали вапи і тримали вапницю, і власні руки, котрі складались до молитви, і власні руки, котрі за трапезою ламали черствий хліб. Він подумав, що, може, треба оповісти цьому отрокові щось про людські руки.
І сказав:
– Тако рече апостол Павло: «Мені ж і сущим зі мною хай послужать руки мої, і нехай ніхто втуні хліба не їсть».
Отрок дивився чистими очима і слухав, хоча на мить Алімпієві видалось, що отрок слухав лиш із поваги, бо йому знане те, що він, Алімпій, говорить, а може, й того більше. А хотілось говорити, хотілося сказати, що як той юний отрок прагне перейняти його науку (бо ж хіба не по те прийшов?), то нехай не цурається ніякої праці, як не цурався Алімпій, і хай навчиться хитрості іконної не задля багатства, а задля отого дивного, що приходить і народжується, коли пишеш, коли тільки торкаєшся пальцями вапниці чи гладенької поверхні липової дошки. І ніщо перед тим золото, срібло, цілий світ перед тим ніщо.
– Вмій розділити зароблене тобою на три частини: одну – на святі ікони, другу – убогим віддай, а третю на потребу твого тіла… І не бери більше, ніж на те треба.
Сіра мушва раптом знову зашелестіла по келії, стромляла всюди довгі комарині носики – де то скарби, де золото, наскладане Алімпієм, благочестиві мніхи дбали про сохранність чужої душі, аби соб-лазну комусь не було.
А раз трапилось: просив муж один багатий і щедрий, аби Алімпій ікону написав, а що не було самого іконника на той час, то з братією домовився: десять разів по стільки заплачу, скільки скажете, аби лиш Алімпієвого письма ікона… Тричі приходив, і тричі братія – від Алімпія ніби – переповідала, аби ще гроші приніс, а приносив не шкодуючи, і все мніхи побожні до своєї кишені складали. Алімпій так до кінця й не відав би, коли б там не обділили брата Захарія – то прийшов, нашептав Алімпію, а він тоді звернув усе мужу благочестивому, ікони подарувавши власного письма. Оті ж і не згоріли, коли пожежа була велика на Подолі.