Силкується Алімпій розігнати мушву, а та нишпорить, нюшить; добре, що душа його нікому не доступна, бо там би шукати мали, не під тиньком у келії.
Отрок слухає – ледь здригаються кутики його півдитячих уст, і він похитує головою, а над ясними очима тремтить чорна тонка брова. Алімпієві знайомий порух тієї тонкої брови, не так навіть знайомий, як аж болісно відчутний, і знову здається йому, що отрок слухає лиш із поваги, а сам геть-чисто все знає.
– Хочеш пізнати більше, ніж може осягнути розум твій власною силою, – читай книги святі. Не збудувати корабля без цвяхів, не жити праведникові мудрому без книг. Краса воїну – зброя його, кораблеві – вітрила, тако і праведнику почитання книжне.
– Правда твоя, – мовив отрок і в задумі прикусив губу, а знову йому чорна брова здригнула, і тоді Алімпій вже знав, хто то такий. Він дивився на руки отрокові, були вони міцні, навиклі до праці, а ще не навиклі до того, аби вапницю тримати, ті руки він знав достеменно, то були власні його долоні, – ті руки клали камінь у підвалини церкви Печерської, було то давно, страшенно давно, ціле життя збігло, відколи отрок Алімпій клав камінь у підвалини церкви, а церква мала стати на пагорбі над Дніпром, і широка ріка пливла під ногами в отрока і ніби його самого брала кудись із собою, а небо було синє, і вода була синя, і світ був незатьмарений, бо не-затьмареною була строкова душа. На закладини церкви приїхав князь Святослав Ярославич, сам лопатою копав рів для основи майбутньої церкви, і отрок копав, і камінь носив, а потому зостався – учитися іконного писання в грецьких і обезьких писців.
Прикривши зелене лахмання й руду голову чорними чернечими ризами, аби ніхто не розпізнав непотребного, Богові не угодного скомороха, він увійшов до келії.
– Не гнівайся, що увійду. Не оскверню дому твого, бо нема в мені скверни, ані заздрості, ані нечистих помислів – не гнівайся…
Голос мав смиренний і тихий. Алімпій, одначе, впізнав широкий рот і рудий заріст – таки справді не скверна, а щось чисте було зараз на тім обличчі.
– Не гнівайся, що забагато говорю. Сказано, мовчазна людина – як заткана корчага: ніколи не знатимеш, що в ній є. А ти про мене все знаєш… Звичайно, краще, може, мовчати, аніж дурне говорити, але я не вмію мовчати, бо, тільки говорячи, знаходжу самого себе. Мені лиш те дано, тобі – тайна…
– Не гніваюсь на тебе, однак мовчи, бо я розмовляю сам із собою.
Зелений скоморох приглянувся до світлого отрока:
– То так… говори. А я хоч раз послухаю. Відтак знатиму, що то – говорити до себе самого. Бо мені треба когось іншого до бесіди, сам перед собою не міг би розбивати окови серця свого.
– Скажи, пощо прийшов? – просив знову Алімпій-старець Алімпія-отрока, а той казав:
– Ти знаєш. Згадай.
І прийшло те, чого найбільше прагнув Алімпій. Те видиво, котрого не міг угледіти, уловити перше, а котре було – він те знав – найважливішим.
Стояв у храмі Успенія, де клали мусію грецькі й обезькі писці, клали мусію барвну, небуденну, привезену здалека, з Царгорода та з Обезії, де гори стоять вищі од храмів святих, а сонце перекочується по горах тих із шпиля на шпиль. Мали майстри з собою, окрім дорогої мусії, мудрі книги й пергамени стародавні, з котрих вичитували, що і як мають робити, там були зразки, за якими працювали, й Алімпія вчили своїй мудрості.
Стояв у храмі Успенія і тішився, що стоїть тут не гостем, лиш робітником; що клав камінь у підвалини церкви, а тепер вчиться мусію класти й ікони писати. Аби лиш відкрились йому тайни превеликі, бо не кожному відкриваються, як не кожному щастить віднайти скарб і мудро ним скористатись.
Стояв у храмі, а був полудень, і сонце вливалось у вікна, а разом із сонцем зійшло у храм чудо велике: просвітився образ Богородиці Марії паче сонця. І з уст її голуб вилетів, і хотіли імити його, а він повернувся в уста Спасові, і світло сяйнуло, аж вибрало зір людям, і впали всі ниць, і поклонилися.
А коли підвелись, знетямлені, то уздрів Алімпій-отрок перед собою дівчину. Йшла вона вся опромінена сонцем, саме звідтіль, де був образ Богородиці, вся в сонці, і сяяли золотаві коси, а світло-карі очі всміхались йому, а рукави білої сорочки були чисті, як голубині крила. І хотів ймити ту білу чистоту – а не годен був, така виглядала свята й недоторкана в цьому храмі, уся в оправі з барвної мусії, напівреальна навіть і майже недосяжна. А може, тільки йому такою здалась, – бо любив.
– Ти бачила диво? – запитав її тремтким голосом.