– Признайся, Митусо, що був ти однієї мислі з коромольниками, ворогами князевими, і бунтував смердів, і з боярами готов був стати супроти князевої влади! Бо інакше чому ти перебував постійно у Перемишлі, чому не прийшов до князя власною волею, коли він кликав служити йому, прагнучи честь тобі за те воздати? Що ж ти мовчиш, Митусо? Чому не мовиш нічого? – домагався Гнів, силкуючись викликати Митусу на двобій, оскільки без супротиву починав утрачати ґрунт під ногами.
Митуса усміхнувся. Пустими здалися його домагання князевого Гніву. Гнів бачив і тямив тільки дрібне й мізерне, зрозуміти не годен був, як немудро чинить, збираючи з поверхні видимого тільки легко видиме й примітне, – так, ніби мале дитя хотіло зачерпнути води і совало жбаном по водяному кругові, збиваючи бризки, не маючи сили і вміння занурити жбан глибоко і взяти води по вінця.
«Увільни його від пут, князю, бо не такий же то бранець, якого можна ликами до чогось приневолити, а з поміччю Гніву перемогти, – до цього бранця іншої сили треба пошукати», – тихо порадив Сумнів.
І вже намірився був Данило Романович повеліти, щоб увільнили Митусу, коли Сумнів знову ледве ворухнув устами:
«Але ні, зажди, князю. Якщо ти звільниш від пут Митусу, відчує він рівним себе господинові своєму, а Буєсть його при ньому, – тож стережися!»
Нічого не наказав Данило, а Митусина Буєсть, мовби прикликана Сумнівом, уже стояла насупроти князя, дивлячись на нього прозорими очима, ніби не було тут ані Гніву, ані Сумніву, а тільки сам князь, сам один безборонний, як город без заборол.
Приборканий поглядом тих прозорих очей, князів Гнів малів, пестився покірним псом.
– Не так мали б ми з тобою зустрітися, Митусо, – говорив князь, а Гнів відступав і никнув, як вогонь на вигорілому вогнищі. – Ти сам винен, що так сталося, що стоїш тут переді мною не другом, а недругом. Як поконаний ворог, стоїш.
«Чи поконаний, князю?» – заговорив Сумнів, але Данило відмахнувся від нього, уперся на своєму:
– Як поконаний ворог! Скажи, чому хотів ти цього, Митусо?
– До нерівного бою ти мене викликаєш, князю. Нині все твоє при тобі, а при мені тільки Буєсть моя. Як маю говорити з тобою, князю: як рівний з рівним, а чи як бранець із переможцем?
Задумався князь.
«Не вагайся до двобою стати. Слова твої при тобі», – сказала Буєсть стиха, і розтягла вузол на Митусиних руках, аби лика не так дошкульно врізалися в тіло.
«Слова мої при мені, – думав Митуса, – слова мої при мені тоді навіть будуть, коли хтось вжене лезо сокири в сосну, і сосна застогне, та сама сосна, з котрої мені труну споряджатимуть».
Гусла гудуть, гусне вітер, обіймає дерева, гусей несе з вирію, весна відкривається – лід од води, сніг од землі загоряється, гусла гудуть густо, летять сірі гуси, червоні лиси на лисі пагорби виходять, голодні, полювати, гасне Гнів князів, сіріє, никне, у попіл обертається, гусла гудуть. Митуса пальцями змушує струни до співу, і хитрий, як мніх. Сумнів змовкає, і сумно звішує голову, оголена думка на гуслах, летять сірі гуси…
Митусу ймили в Перемишлі.
Під Перемишлем брали сіль. Довкола стояли густезні зеленаво-бронзові хащі. Перейти через них трудніше, аніж продертися поміж списами тисячі воїв. Берегами рік, плутаючись у тумані, в’язалося гілля лозини й верби. Княжий двір стояв поза городом, ледве що не над самим Сяном.
У трьох днях дороги від Перемишля, за гірським перевалом, починалася угорська земля, звідки возили на Русь мармур і скло, приводили коней – фарі, незгірших од половецьких актазів; князь Данило придбав собі там чашу з багрянцевого мармуру, її прикрашали довкола дивною різьбою зміїні голови. На межах у горах оселяли половців, аби стерегли перевали й повідомляли про небезпеку. Половці важко звикали до гір: їх тягнуло у степ.