– Не мовчи, Митусо, говори щось. До твоїх уст приставити горнець скудельника – накапле трунок, солодший від меду.
– Пощо мені біля уст горнець глиняний, – сміється Митуса, – хочу твоїх уст, Добродіє.
Ніч минула. Виповз білий туман із ріки і вгорнув рибальську хатину. Митуса стояв у тумані, що був вогкий і аж ніби важив, тиснув на землю, і просякнутий вологою перший осінній листок довго тримався у повітрі, спираючись на вагу туману.
«Ніколи не зможу сказати всього до кінця, що бачать очі мої і розуміє душа. Слова – туман, – думав Митуса, – слова – ворог мій, котрого прагну поконати, аби служив мені. Слова – отроки нерозумні, які не відають, чого від них вимагає князь, повелівши йти в січу й на смерть».
Добродія вийшла з туману легка, біла, ніби з того туману виткана – і Митусі жахно, аби не зникла. Добродія опускала на воду човен, оглядала весла, і Митуса любив кожен її рух.
«Як то діялося, – думав Митуса, – чи то Бог сотворив спершу землю, а чи спочатку назвав її, бо в ньому жило те слово? Що було перше: діяння – чи слово? Добро й зло в суті своїй – чи наймення їхнє?»
– Добродіє, що було перше: ти чи любов? Чи, може, ви разом прийшли у світ?
…Три сліпці знову просилися до князя, але їх і цього разу не допустили, вони дістали навпомацки із своїх сірих подорожніх торбів хліб, щоб пополуднувати й чекати далі.
Князь же приймав Митусу.
Він наказав звільнити його від пут, Митуса випростував перед собою стерплі руки, розтирав пальці, торкався перстеня, подарованого колись батьком. Давно вже ніщо не в’язало Митусу з отчим домом, а все ж носив той перстень, не знімаючи з пальця, – скоріше як пам’ять про своє отроцтво, аніж із шани чи любові до батька. Митусин батько, як багато інших бояр із Галича, перечікував князів гнів на уграх, як не раз робив раніше. Він присилав до Митуси в Перемишль вірних людей і велів, аби Митуса згадав про синівський обов’язок і про честь отчого дому, котрий велить йому помститися Данилові за вимушене вигнання батька. Наказував Митусі прибути на угри.
– Така його воля, – говорив посланець, – і не чини супроти неї. Коли не схочеш на уграх за меча узятися, як личить боярському синові, зможеш і там гуслами бавитися і пісень складати – на уграх є охочі слухати їх. Так сказав твій батько.
Сміявся з того Митуса. Навіщо мав би тікати на угри? Що мав би шукати в чужій землі, де гусла справді можуть обернутися забавою для чужинців? Врешті, ким став би на чужині? Воістину скоморохом! Хоч би й пішла за ним слава його на угри – що там чинитиме? Забуде, як виглядає земля руська на світанку, весною, коли повітря гусне, а сірі гуси з вирію летять, і гудуть, як гусла, старі дерева. Можна врубати дерево під корінь і встромити в землю деінде, і буде якийсь час здаватися, ніби живе воно, аж поки не скотиться вділ останній плід, щоб зігнити на чужій землі – а назви тому плодові ніхто не знатиме. І аж поки не прийде весна. І тоді всі побачать, що не цвіте воно й не бризкає соком, позаяк мертве єсть.
Ні, не хотів Митуса тікати на угри до батька, бо не був навіть у мислях спільником його мізерних зрад. Ворога князевого, Судислава Бернатовича, переховував Митусин батько в своєму домі, беручи за те мзду велику, а коли князь Данило вступив до Галича, то кланявся йому, по землі човгався, милості просячи, обіймав ноги князеві, прирікаючи вірним бути. Сам же посилав своїх людей з підступними листами до коромольників, вимагаючи плати за подвійні зради.
«Гм! Честь дому батьківського! – сміявся Митуса. – Честь моя – то лиш я сам, і до свого імені батькового не хочу долучати. Вбиратися в бунті у маски – то навіть скоморохові не можна робити. Жартувати можна у масці, а до двобою треба ставати з відкритим лицем».
Час, подарований життям, обернув Митуса на слова.
«Слова – щити, котрими легко прикритись од ближніх своїх, слова – паволока, в котру загортаємо часом те, що бачити боїмося. Слова – камені, котрими кидаємо в ближнього свого. Стріли з гострими наконечниками, напоєними отрутою, і ранять смертельно. Слова – сокира загострена, і служать мені лиш тут, удома», – думав Митуса.
Звільнений од пут, бранець випростався, тепер вони з князем були одного зросту і рівні. Тільки Митусина молодість зухвало випручалася, не піддавалася його намаганню втихомирити все й змирити. В жовтавих Митусиних очах, жорстких і невеселих, князь хотів вичитати більше, аніж говорили майже безмовні досі Митусині вуста – і раптом вловив у тому погляді жалість і співчуття. Князь одвів очі і наказав сісти Митусі, і ще повелів комусь принести вина, і хтось невидимий, безликий і безшелесний поставив на дубовий стіл жбан вина і чаші, і розлив у чаші вино.