– Во ім’я Отця і Сина…
Во ім’я страху чи во ім’я якоїсь надії – аби за щось зачепитись, аби за щось триматися коли не долонями, то думками – ану ж допоможе, ану ж виживе, ану ж не загине від голоду, від чорної напасті, від важкої хворості…
Якби вона запитала уночі, сказав би правду. А за дня – не міг. День мені здавався чимось неправдивим, зайвим, від якогось часу я чекав ночі, темені, день був настирливим, надокучливим гостем, котрого хотів би якнайскоріше спекатися.
У бабиній рясній пелені перекочувалися соковиті паперівки. Святили яблука на Спаса. І я – хрещений та невіруючий – упивався звуками церковного дзвону, гарячим запахом пилу, що спадав на спориш при дорозі, і на мідні дзвони, і на небо, воно ставало темнішим, хмарилося, наближався вечір, і мене обіймало терпке чекання.
На язиці вловлював смак соковитих паперівок, замішаний на запахові горіхового листя.
– Не хрещений…
– І я ні.
Старий горіх – і вгору, і навсібіч, на ньому рясно зелених недозрілих горіхів. Кора на дереві чиста, гладенька, відполірована; вона сидить на широкій гілляці, волосся їй по плечі, незаплетене й не перев’язане стяжкою, вона натирає долоні зеленим горіхом, долоні стають темно-бронзові, а обличчя в неї засмагле, теж мовби обтерте тим горіховим гіркуватим соком, і очі теж горіхового тону, і волосся, і пахне від неї горіховим листям, бо вона обриває з горіха листя й мне його в долонях.
А мене обіймає терпке чекання ночі, я не хочу дня, зблякли геть-чисто усі принади літа – і купання в ріці, і риба, й дрібненький пісок на березі, що пересіюється крізь пальці й сиплеться на засмаглі плечі, і воскові сота, які дід вийняв з вулика, густо заповнені медом, і скошена за хатою трава із вплетеними у покоси голівками ромену, і смак свіжого молока…
Я чекаю ночі. Аби вже чвиркнуло в дійницю те молоко. Аби вже баба зібрала нас до кухні, де дід набиває люльку тютюном, де ми всі ледве вміщаємося на жовтавій, може, років сто тому струганій лаві, де пахне смаженими млинцями, які тягнуть з миски не менше семи пар похапливих дитячих рук.
Нас тут багато – баба сміється, що боїться часом не дорахуватися котрого. Нас привозять до баби з міста батьки – і вдають, що, звичайно, не залишать – на бабині руки чи не надто багато? – а баба сміється, бо знає, що всі зостануться, всіх збудуть на літо з рук – на її руки, всіх доглядатиме. Дівчатам рум’янком голову полоскатиме, а хлопцям дід лататиме черевики, на всіх стане молока, меду, млинців, і ми стрічаємо тут ледве не кожного літа когось нового – і самі не знаємо, з якого коліна рідня, бо одні – онуки, а інші вже правнуки, і раптом виявляємо, що хтось комусь – дядько, реготу повна хата, бо дядько молодший від племінника на яких півдесятка літ.
Старі не перечать, і ми літуємо собі, аж поки за нами не приїздять або ж не шлють телеграм з проханням вирядити додому. Тоді дід дістає десь коней, запрягає, везе аж за двадцять кілометрів до станції. І нема нічого кращого, ніж та подорож з дідом, запах його тютюну – то з диму хмари, коли б не було моєї люльки, то й дощ би не падав – а ти, онучку, галузка моя, а ти, онучку – то ніби я сам…
Я чекаю ночі, аби вже заповнили ночви водою раз, і вдруге, і втретє, щоб ми на ніч позмивали сліди дня і стерли пил. Аби зачинили на ніч віконниці, через котрі навіть удень ледве протискається вузеньке пасемце світла, а ніч – то стає ще темніше за тими віконницями, зачиненими знадвору. Аби вже простелили на колюче сіно рядна й поклали поверх великі подушки у квітчастих пошиванках – старим бракує ліжок, аби вкласти спати усі ті «галузки».
І аби вже тиша. І аби вже всі спали. Тоді я ще трохи чекаю, намагаюсь якось вгамувати биття серця, бо воно калатає так голосно, що може збудити цілий світ – тоді я зводжусь із простеленого на вимитій підлозі пахучого сіна – аби тільки не зашарудіти, бо те шарудіння ще голосніше од биття мого серця – і ступаю босими ногами так, аби не скрипіло – всього кілька кроків, я знаю, в потемках бачу, як вона лежить з розплющеними очима. І чекає. Я знаю, що вона чекає.
Дівчата сплять на широкому ліжку, їх троє – вона не може поворухнутись, аби не збудити котроїсь, і від того таємниця стає ще гострішою.
Я мушу стати навколішки, вклякнути, як до молитви – тоді її рука, пропахла наскрізь духом горіхового листя, торкається мого волосся, обличчя, губ, плеча: пальці, легкі, як горіхове листя, ковзають по шиї, і серце мені видзвонює, наче мідяний дзвін на Спаса.
Я ловлю губами її пальці, мов краплини дощу в спеку. Наважуюся сам випростати руку і торкнутись її плеча, її волосся, напоєного запахом горіха, нахиляюся над губами, що мають смак гіркого горіхового соку.