Інше думав Митуса. Те, що Данило у своїх діяннях мав за велике і значне, могло колись обернутися мізерним і дрібним, і города, про які він дбав найбільше, могли змаліти, а менші вирости, і ріки, котрі не можна переплисти, могли б висохнути, а малі розрити ширшу дорогу до моря – Митуса хотів бачити аж до тих часів, що невидимими здавалися. І мало йому було класти в основу всього лиш князеві мислі, не бажав Митуса обернутися тихим плесом води, в котре дивиться князь. Згорблену горобину хитає вітер – тонка жива тінь на чорному тлі спаленого Митусиного двору. Вітер розгойдує сліпе небо, згори хмари тиснуть на землю, і навіть той, хто відає, що є сонце, перестає в нього вірити.
– Митусо, – просить князь Данило Романович, – заспівай мені пісню. Митуса сидить звільнений від лика, і п’є вино з князем. Як бранець, котрому подарували ще кілька годин життя – для того, щоб він покаявся. Або ж для того, щоб ближче до нього приглянутись? У жовтавих Митусиних очах – співчуття і жалість, і ніяк не може зрозуміти їх князь, та й сам Митуса не розуміє себе. Хтось безликий і невидимий запалив вогонь, вогонь горить, і від того вогню ще жовтавішими здаються жорсткі Митусині очі, різко відтінюються вилиці і зблискує бронзовість у густій бороді. Митуса розтуляє уста й питає:
– Пощо ти, князю, палив Перемишль? Гадаєш – на місці спаленого міста нове виросте? Чи хочеш тим славу свою укріпити й показати силу? Ти й болохівську землю спалив – за що гнівався на болохівців? Що погодились просо сіяти для татар? Так ти ж їх покинув сам на сам із татарами, покинув напризволяще – рушив свататись на угри, а татари тим часом руйнували Русь, і на Галичину прийшли, і болохівців змусили собі служити. А ти пересиджував лихо, князю, у Вишгороді, рятуючи себе і свій рід. Чом ти, князю, не сам пішов до Києва – а лиш тисяцького Дмитра послав туди? Кияни князя мудрого й сильного чекали, і ти укріпив би дух їхній, бо вірили вони тобі. Дмитрова ж мудрість твоїй рівна була, та віра в нього менша. Хіба не відаєш ти, що, коли б урятований був Київ і спинив би татар, не пішли б вони, може, далі, на нашу землю? Ти не дбав про Київ, а лиш про власну вотчину. Чому ж карав болохівців? Татари й так вкрили землю нашими трупами – а ти що далі чиниш? Чи задля того, щоб від татар оборонитись, палиш Перемишль? Карай бояр невірних, карай зрадливих владик – а пощо палити хати рибарів і орачів?
Мовчить князь, обертаючи в руках порожню чашу. Затаїв подих Сумнів, а Гнів напружився і зводиться на ноги, але князь встигає відштовхнути його:
– Бачиш, Митусо, коли скарб в однім місці зберігається і одного владику має, то від того стає він вартіснішим. Подрібнені землі – як висипане зі жмені зерно, котре птах легко може склювати. Затим і караю непокірних, аби тримати всі землі в одній руці. Смерди – то смерди, а бояри – то бояри, і бунт їхній скінчиться, чим почався: поставлять однак когось, аби правив ними. А пощо мав би ниций правити, коли мій батько зоставив мені вотчину і право над нею?
Сумнів примружує око й шепоче з віддаленого кінця:
«Чи ж так воно все, князю?»
Данило вдає, що не чує нічого, і далі говорить:
– А Київ би од татар не порятував руську землю, бо старий він і змучений. Тут, у нас, спіткнуться татари – побачиш, Митусо! І забудь зараз про те. Я ж просив тебе пісню заспівати.
Міг би Митуса заспівати князеві оту свою пісню, кращої від котрої не складав перше і не складе вже ніколи. Він знав, що не складе, хоч би жив ще довго, бо ту пісню складав у найбільшій, у найвищій розпуці і в напрузі сил, тоді для нього в одну ріку злилося все – і смерть Добродіїна, і погибель Києва. Добродія потонула, під нею заламалася крига на ріці. Не слова родила душа Митусина, а кривані рани. І не струни нап’ялися в гуслах його, а копія. Наче волхв, бачив Митуса: прийшла сила чорна і дика на Русь, і не встала проти неї руська сила, бо кожен дбав лиш про свій дім і про власне багатство.
– Пощо покинули бояри землі свої татарам? – питав Митуса. Пощо покинули й живими зосталися? Чи гадають, що не прийде ворог по їхньому сліду, як вовк за зайцем? А вже йде! Йде сила, котрій не дано від долі творити, а тільки нищити. Січе людей, як траву, а кров ріками, а городи чорними трупами, і Київ усіма покинутий, мертвий, а Дніпро з берегів виходить і плаче над трупом города славного… І церкви падають, як догорілі дерева, і діти гаснуть, як на вітрі свічки. А підуть князі наші на поклін невірним – і вже ідуть. І впаде ніж помежи родом – і вже упав. І будуть усобиці великі, і ладу не буде помежи князями, – і вже нема. Бо що робить Константин з Рязані на землі Перемишльській? Чи, може, прийшов рятувати її від татар, своєї не зумівши оборонити? Хіба не відає, як страшно татари Рязань понівечили?