І склав тоді Митуса найкращу свою пісню, і знав, що кращої не складе, і страшно йому було, що ту пісню найкращу породила погибель Києва і Добродії смерть. Ненавидів самого себе за те, що найважче лихо обернув найкращою своєю піснею, а водночас не міг би тої пісні не скласти й не заспівати.
А третього дня потому йшов Митуса до церкви, і на самому порозі храму підійшов до нього сивобородий старець і плюнув в обличчя.
– Чому ти учинив так, отче? – здивувався Митуса, не можучи навіть руки підняти, щоб покарати за зневагу, бо надто старий і немічний був той чоловік.
– Костянтин повелів мені це зробити за пісню твою диявольську, непотребну, Митусо, – сказав старець, а народ на площі біля храму мовчки чекав, що скаже Митуса.
– Нікчемний же той князь, котрий вибирає немічних для здійснення своєї помсти, – сказав Митуса і засміявся. – Не гніваюсь на тебе, отче, одне лиш мені скажи: ти сам чув ту пісню?
– Ні, – сказав старець.
– І князь Костянтин сам не чув, – він чує лишень те, що йому у вухо нашепчуть.
Знову засміявся Митуса, і було сумно йому, і він повернув од порогу храму і пішов до ріки, до того місця, де виходила з туману Добродія і спускала на воду човен, а Митуса питав:
– Що було перше – добро і зло в суті свої, а чи наймення їхнє?
Князь Данило Романович просив заспівати пісню, і Митуса відповів:
– І хотів би, та не можу, князю: гусел моїх при мені нема. Згоріли на дворищі у Перемишлі – отож вибачай, князю!
І озирнувся Митуса, і побачив Буєсть свою, і зрозумів, що не відступала вона від нього ані на мить.
Гнів князів стояв, затискаючи руки на мечі, а Сумнів теребив бороду білими пальцями.
– Йди собі геть, Митусо, – сказав Данило, не слухаючи ані Гніву, ані Сумніву. – Йди. Ти вільний.
Буєсть Митусина підвела осідланого коня і процокотіли копита попід вікнами, а князь сидів, похиливши голову у задумі. І тоді здвигнув плечима Сумнів і сказав:
«Князю, пощо відпустив Митусу? Слова його – ніж гострий».
Князь удав, що не чує.
«Пощо відпустив, князю? Та ж він не сказав тобі й слова, ти не знаєш того, що хотів знати».
– Митусо! – гукнув князь. – Гей, Митусо! Та спиніть же його!
Ті, що непорушно стояли досі при дверях, по-своєму зрозуміли князеві слова. Стріла просвистіла навздогін, і якраз тоді впало дерево, що з нього мали спорядити труну Митусі. Але він уже не чув шурхоту гілля і важкого стогону поваленого дерева.
Три сліпці знали, що настала ніч, бо зробилося холодно й тихо. Вони вже не сподівались почути князевих кроків за порогом, отож полягали спочити, гадаючи, що назавтра добудуться до князя. Вони мусили йому сказати те, що знали і з чим прийшли: у Перемишлі ймили словутного співця Митусу і чинили йому наругу, у лика в’яжучи, як коромольника, і дім його спалили, і книги, і гусла. Хотіли сліпці просити князя, аби повелів звільнити Митусу.
Але Данило не міг нічого повеліти, адже сліпці ще не оповіли йому того, з чим прийшли, і князь сидів усе на однім місці, над чашею, де на самому денці зосталося трохи вина, і при ньому був тільки його Сумнів.
«Не бери сумніву у поводирі, – лукаво радив він князеві. – Не бери, бо не зрушиш і кроку, довіку на однім місці стоятимеш», – шепотів Сумнів і усміхався недобре.
Буєсть Митусина стояла над свіжою могилою і не плакала, хоч зоставалася сама одна супроти світу, часу, життя і смерті. Не плакала, бо не вміла.
Гуси летіли з вирію. Гусла тліли на пожарищі. Три сліпці чекали світання.
СПОГАД ПРО ГРУЗІЮ
Осінь. Широке вікно навскіс перетяте вигнутою виноградною лозою. На ній тріпочуть тонкі, прозоро-жовті листочки, їх візерунок навертає до думки про старовинні гобелени. Сонячний промінь пронизує листя наскрізь, воно поволі темніє, тліє, розсипається рудим попелом.
Усе містечко в тихому шурхотінні листя. Невпинний шелест його у повітрі й на землі, під ногами. Він наповнює все довкола, віддаляючи гуркіт автомобільних моторів і звуки людських голосів кудись далеко, у безвість.
Врізані в синє небо дахи в червоних панцирах черепиці. Розігріті сонцем, вони, мабуть, теплі на дотик. Контури дахів і недалеких гір творять природну, тривку єдність. Замкнуте, одвічне коло.
Останні червоні, солодко-пахучі ягоди яскріють на довгім гнучкім пагіллі в малиннику.