І чую – скоріше, вгадую по жаркому подиху біля вуха – ти мене любиш? Люблю. – видихаю їй також у саме вухо. І здається, що ті слова обпалюють, стає гаряче, серце на мить вмирає, ніби обірваний дзвін.
А потому раптом вона зсуває з себе простирадло – і мене засліплює од того видива, вона вся засмагла, наче горіх, а груди в неї – дві достиглі маленькі паперівки, і ніби зерня просвічується крізь них. По одному крихітному коричневому зернятку.
Я боюся дихнути. Я боюся поворухнутись, не відчуваю навіть, як мені затерпають коліна. Вона притягає до себе мою руку і під долонею – прохолодне, тверде, маленький неподатливий горбочок – паперівка з гострим зернятком. Я торкаюся губами того зерня. Тобі холодно? – питає вона. Ні, – заперечую я, намагаючись утишити тремтіння, а вона – нехрещена, лукава і грішна – говорить: йди тепер, йди вже спати, – і кінчається моя молитва. І я вже знову чекатиму ночі, і не сниться мені інший сон, опріч маленьких прозоро-білих паперівок.
Вдень вона байдужа, спокійна, ковзає по мені поглядом так, якби я був кухлем, з якого вона п’є воду, чи лавою, чи столом. А я боюся звести очі, боюся стрітися з нею поглядом – а коли стрічаюся, то знову той самий однаково байдужий вираз – це мучить мене, вражає до болю, я дивуюсь – як вона вміє, як може так, і коли ж вона удає – тепер, вдень, чи вночі? Але навіть коли б удавала вночі – то мені дарма, нехай удає, аби тільки знову прийшла ніч, аби я захлинався тим горіховим запахом, тим шепотом, тим страхом і таємницею, тією хлоп’ячою молитвою до дива…
А сни не тільки мені одному снилися, бо – мружиться прехитре око одного з моїх троюрідних братів, він собі – то вже блюзнірство, певно! – перекушує зубами соковиту паперівку і говорить:
– Який мені сон приснився, коли б ви знали, який сон!
Затерпає мені щось у грудях, хоча брат не дивиться на мене; а вже збирається більше їх, тих хлопчаків і дівчаток, аби послухати сон, а той упивається своєю хитрістю, своєю підступністю, своїм відкриттям, він ніби й не дивиться на мене, але я відчуваю, що тільки мене й має на оці, а відступати нікуди, я не маю куди відступати, мушу слухати його сон, хоча передчуваю наперед усе, що він має сказати. І ніяк не можу змусити його до мовчання, коли б раніше, коли б сам на сам, то можна було б щось зробити, і я шукаю її погляду, я ніби хочу знайти її підтримку – а вона, лукава і грішна, підганяє брата – то який же сон, оповідай! – і він говорить: мені приснилося, мовбито – і дивиться тепер на мене без найменшого жалю – встає вночі, як лунатик… і навколішки молиться… ха-ха-ха, аза ікону йому… ха-ха-ха… І тоді вона починає реготати, так голосно реготати, що той вже не мовить ані слова, вона регоче і крізь сміх ледве вимовляє: оце так сон, який же смішний сон, ніколи не чула, щоб таке снилося! Я б сама хотіла побачити такий сон – щоб як лунатик… І вона зривається з місця, і ніби продовжуючи перервану гру, б’є засмаглою долонею – тільки я знаю, яка може бути легка та долоня – б’є долонею сновидця по плечах – доганяй! – і вже ніхто не пам’ятає про сон, ситуація врятована, ніби усе гаразд – і тільки мені чомусь страшенно гірко, ніби топтали яблука-паперівки, а ми собі реготали з того. Біжу за нею, наздоганяю її і зазираю в очі, прикриті рудавою гривкою волосся: ти любиш мене? А ті очі дивляться на мене холодно, з крихтою здивування, з крихтою насміху; я люблю яблука, вони смачні – а тебе за що? – і потому додає: то он тому – сон снився, чуєш, то тільки сон снився, а більше нічого, зовсім нічого!
Я її вдарив по обличчю, верхня губа в неї відразу припухла, вона притулила до неї долоню, витираючи кров, усміхалася: а ти сильний! Який же ти сильний! – і я не насмілився уже наздоганяти, коли вона побігла геть, відгортаючи на бігу волосся на плечі.
Дід запрягав коней, аби відвезти її на станцію – вона сказала, що хоче вертати додому, і дід поглянув на притемнілі горіхові очі, на припухлу губу. І нічого не запитав, лиш взявся запрягати коней.
Потому я не раз чекав ночі, і була ніч, але дива вже ніколи не траплялося.
ЗЕМЛЯ
Цілу ніч мені маячіла земля. Руде глинище, масне й густе, грудками й дерном вивернуте назовні, ніби я руками видерла з нього ті грудки й зеленкувато-вогкий трав’янистий покрив. Долоні мої зболіли й нили, пальці терпко чіплялися до всього, чого я торкалась, і після того грудкуватого глинища руки були шорсткі й намозолені. А я ж не руками видирала з землі грудки, а гострою лопатою різала ґрунт, глина піддавалась, відколювалась, відділялась від основи шматками, що повністю відтворювали форму й розмір лопати і лягали горбато переді мною.