– Гарно тобі в нас, правда? – всупереч своїй звичці мовчати, звертається до мене Богдан. – Є тут що малювати. На все життя вистачить. І дітям зостанеться.
– Що там малювати! Скажи краще, де їй ще таких крумплів печених дадуть? – сміється Марґарита, ворушачи шампуром жар. Із потемнілого вугілля, перегорілого й непотрібного, вилущуються останні жарини.
Киваю головою, бо з усім погоджуюсь: і малювати є що, і кращих крумплів не знайду.
– Але, як по правді сказати, вона картоплі нашої не варта. Думаєш, Богдане, вона знає, що їла? От хай признається, де блукала щойно!
– Вулицями Тбілісі, моя Марго.
– Я так і знала, що десь далеко. Як не на краю світу, то хіба лиш трохи ближче. Щонайменше – до Тбілісі добереться. Знаєш, Богдане, коли вона сидить із нами біля вогню? Коли насправді її закине в Тбілісі, або ще кудись… І що ж ти там оце зараз робила?
– Шукала дім, у якому жив Ніко Піросмані.
– Знайшла?
– Ще ні. Дороги ніхто не вказав. Кожен в інший бік радив іти.
– А насправді ти бачила той дім? Без твоїх притч – бачила?
– Бачила Тбілісі. Спершу сама блукала, а потім, як самота обридла, просила до компанії товаришку. Є там славна така дівчина. Грузинка. Лесею звати. Теж художниця.
– А що ж Піросмані?
– Піросмані? Гм… Зі мною в номері жила одна жінка – вже не пригадую, звідки й чого приїхала, так вона щовечора хвалилася, де була, що купила, а наприкінці питала: «А ви що ж сьогодні робили?» Я відповідала все одне й те ж: мовляв, шукаю дім Ніко Піросмані. От вона врешті й не витримала: «Ви вже за тим Піросмані ноги по коліна сходили. Він хто вам – родич, чи що? Або ж той дім у спадок залишив?»
– У спадок? А ти ж, звичайно, призналась – і родич, і в спадок, так?
– Призналась. Що ж мала казати?
– Та вже ж.
Богдан поворушив шампуром у золі, витяг настромлену на вістря картоплину:
– Лови. Це остання. Ти з далеких мандрів повернулась – гостися в нас.
Я бавилася обвугленою картоплиною. Хоч, правда, не бачила нічогісінько, так було темно, але ж знала, що картоплина чорна, як вугіль.
Вітер, наскрізь пропахлий димом із горіхового листя, залетів до нас на подвір'я. Відчувши прохолоду, Ґіта затиснула біля шиї комір куртки. Рухи теж більше вгадувалися. Пітьма трохи вже втомила.
– Богдане, чуєш, піди малого поклич до хати, бо він там і ночуватиме, як циган, коло тої ватри.
– Вони вже не палять вогню. Не видно, – сказав Богдан.
– Однаково поклич. Пізно. Що йому там робити між старшими? Спати пора.
Обминаючи по дорозі стару грушу, Богдан мимохідь торкнувся її шорсткого стовбура. Я це помітила. У небі поміж хмар з’явився місяць, він світив, як на картині Піросмані, і дещо можна було помітити принаймні те, як Богдан торкнувся рукою стовбура старої груші.
ЗАЧИН ДО ОПОВІДАННЯ ПРО ДОНЕЛАЙТІСА
У Литві все може стати в пригоді тому, хто задумає (тобто – не задумає, а забажає так, що потім прагнення це стане обдуманою необхідністю) написати оповідання про Крістіонаса Донелайтіса.
Каунаські дзвони, приміром. Лунають вони з-під самого неба. Дзвіниця струнка, видовжена (у пам’яті зостався чорно-червоний з сірим колір, але може, це залежало від освітлення, і насправді все зовсім інакше). Коли пливуть хмари, дзвіниця тягнеться шпилем до недосяжної високості і мовби рухається й сама, здаючись зовсім хиткою. Голоси десятків дзвонів линуть якраз звідти, згори. Старий вісімдесятирічний дзвонар-музйка й композитор – стрімкий, худорлявий і теж наче аж хиткий. Маестро піднімається вгору крутими, звитими в спіраль сходами. Мідно-червона в сонці хмара зачепилася за шпиль дзвіниці. Дзвонар бере до рук било-блискавицю. Заходиться на грозу. Мелодія пливе із хмарою, а старий і далі, сухими, чіпкими пальцями уп’явшись за блискавицю, зависнувши на ній, виворожує урочисті громи й натхненні вибухи звуків, б’є у всі дзвони. Кажуть, їх там стільки, скільки йому літ. Звичайно з ним разом на дзвіницю піднімається його син, але того разу старий був сам.
Донелайтіса називають – дзвін Литви. Отож, деталь із дзвоном – дуже доречна.
А таке? Убраний у буденний костюм, бородатий і низький зростом, увінчаний вінком з молодого дубового листя Поет читає вірші. Він стоїть на пагорбі, що захищає зелену Долину солов’їв. Стоїть перед тисячами люду, який прибув сюди послухати Поезію. Угорі поволі пропливає лелека. Тисячний люд стежить за його рухом, водночас пильнуючи слів Поета. Мова його, ритм її, інтонації – суворо-мужні й чисті. Мова прийшла з незапам’ятної давнини у цей прозорий, забарвлений од землі зеленню, од неба – синявою – день (годі – впадаю в банальність, треба було поставити крапку після «давнини»). Кажуть, Донелайтіс перший відкрив сувору мужність своєї мови.