У підніжжі дзвіниці (може, воно й не зовсім так, але ж пам’ять має свої примхи, вона може перемістити усе не лише в часі, а й у просторі) – могила Поетеси, наймилішої серцю литовців. Саломея Неріс вмістила в собі стільки пісенної ніжності, стільки дужої сили, стільки жіночої зваби, що того вистачило б на усіх жінок Литви. Усе те обернулося віршами. Немолодий Актор з незвично смаглявим для литовця обличчям з ніжністю вимовляє слова її віршів. Боїться за кожне слово. Любить кожне слово. Це зрозуміло й тому, хто не знає чисто матеріального змісту цих слів. Кажуть, Донелайтіс перший відкрив ніжність своєї мови. Та що кажуть – воно так і було.
На вуличках Вільнюса, на крихітних площах його – барвистий ярмарок. Сюди запрошують прибути як кому заманеться – чи кінно, чи пішо, чи на веслах. Про ярмарок розповідатиму з чужих слів. Мені вельми не пощастило. Я не потрапила на той ярмарок. Добувалася до нього поїздом, а треба було кінно чи пішо, або ж бодай на веслах. Тут трубили в ріг, і видзвонювали підкови, і озивалися тонкими голосочками срібні дзвоники. Мерехтіло од смугастих, жовтих, червоних спідниць. Од таких же смугастих, червоних і жовтих панчіх; цяцькованих чоловічих камізельок; мережива кошиків, виблисків сонця на гладеньких боках гладущиків та глеків, на гривах веселих коней і на спинах великих, запашних хлібин. Уже не на ярмарку – пізніше, чула я пісню, котру виконували три гарні чоловічі голоси, підсилені музикою. Солом’яні брилі випромінювали сонячні спалахи, люди тішилися гарними словами і доброзичливістю: «Ви з дальньої дороги, ваші коні потомилися, дайте їм перепочити біля нашого порогу…» Подібні ярмарки міг бачити Донелайтіс. Він, кажуть, розумів душу кожного литвина, як не всякий розуміє власну.
Незнання мови заважає, як ріка, яку треба й водночас просто неможливо – переплисти. Незнання мови заважає заглибитись у розмову, купити у гончара глек, зрозуміти Донелайтіса, автора поеми «Доби року», якою започатковано у литовській літературі реалістичний напрямок. В Європі на той час було дуже ще далеко до цього.
Слухаю каунаські дзвони. Оглядаю картини Чюрльоніса. Ходжу вулицями Вільнюса. Бодай у такий спосіб наближаюсь до Крістіонаса Донелайтіса. Читаю поему Юстінаса Марцінкявічюса «Донелайтіс», беруся до «Литовських клавірів» Йоганнеса Бобровського – але написане досі про Донелайтіса кимось іншим, на диво, заважає мені. Треба пізнати самого поета – через його слова, але ж незнання мови! Я вже казала – воно як ріка, котру необхідно переплисти. Потрібен міст або перевізник. Переклад – поки що єдиний і надійний порятунок у дорозі до селянина, пастора і великого поета Литви Крістіонаса Донелайтіса.
Ще дуже мало знаю про нього. І все ж, якщо послухатися поклику й потреби говорити про нього, відважно рушити в дорогу ще перше, аніж вибудується міст? Міст із надійних перекладів, фактів, дат, свідчень – певних, суперечливих і незаперечних? Якщо почати писати про Донелайтіса одразу, щоб не розгубити найпершого враження, не втратити того, що потім ніяк не відновиш за нашаруваннями знань, фактів, чужих вражень і думок, серед яких треба як слід розглядатися, – то можна узяти й написати: «Вони могли бачити один одного, проходячи вулицями міста, адже майбутній філософ Іммануїл Кант був на якихось десять років молодший від Донелайтіса…»
І відразу думаєш: треба обов’язково ще раз побувати у тому місті, котре литвини двісті років тому іменували Караляучусом, куди селянин – бурас, сп’яну десь загубивши мантачку для коси, їздив, запрягши драбинястого коня у лихого воза, щоб купити нову – я знаю про це від Донелайтіса, – треба поїхати до того міста і придивитися ще раз до низького сіро-голубого неба, котре родиться десь там на видноколі просто з такого ж сірого, сталевого й холоднуватого моря, а в негоду припадає мало що не до самої землі; торкнутися ще раз шорсткої стіни котрогось із будинків і старезної, порепаної кори дуба, – попри такий, може, проходив Кант, нічогісінько не помічаючи довкола себе, навіть отого лихого драбинястого воза, з-під коліс якого могло бризнути дощівкою на Кантів плащ, – Кант був геть заглиблений у віддалені від усього буденного роздуми; треба знову зачерпнути густої, темної води з ріки Преґолі, обабіч берегів якої розташувалося місто. І послухати відгомін далеких країв – його приносять з собою у порт кораблі, що заходять сюди упродовж цілого року, бо море тут не замерзає навіть узимку, хоча горбиста рівнина, на якій стоїть місто, відкрита для найлютіших вітрів.