Цілком може бути, що вони й справді здибалися мимохіть, проходячи вулицями міста, і хоча Донелайтіс, син убогого литовського селянина з Лаздінеляя, мало що не млів з голоду, навчаючись у школі для бідаків у Караляучусі (ясна річ, Кант казав з досконалою німецькою вимовою – Кенігсберг), – хоча Донелайтіс мало не млів з голоду, однак помічав і шорстку кору старого дуба, і високу стрімкість готичних склепінь, і бурувату воду Преґолі, і зорі, що плавали в ній сторч головою, відбившись у тиху нічну пору, – інакше потім, через кілька десятків літ він би не зумів так розповісти про всі чотири доби року в поемі, де за урочистим гекзаметром вчувається подзвонювання старовинних канклес і безжурний посвист сопілки – бербіне. Думаю про Донелайтіса – і чомусь невідступно й нав’язливо жебонить рядок: «Старий, мудрий Донелайтіс… Старий, мудрий Крістіонас». Нісенітниця. Адже насправді це має звучати так: «Старий, мудрий Вяйнемейнен», з «Калевали» Вяйнемейнен, котрий зробив насамперед човна й кантеле, а потім переконав усіх, що слово має велику й незбагненну силу – від нього росте дерево, й людина мужніє та добрішає. Але слово не жило окремо від звуків кантеле. Кантеле – канклес? Мабуть, тому й «старий мудрий Донелайтіс».
Так само, не знати звідки, спливає у згадці інше. Вересай сидів під старим дубом, що тримав укупі чотири биті шляхи з чотирьох сторін світу. Це й було осереддя землі, звідки вирушали в мандри і куди поверталися на спочинок. У Вересаєвій густій і сивій бороді звивали гнізда співочі птахи. Він годував їх зерном, а коли падав літній дощ із сиво-чорної важкої хмари, птахи спивали краплини із жолобків – заглибин у широких Вересаєвих долонях. Тонкі обережні дзьобики лоскотно торкалися зашкарублої шкіри на пучках, йому було приємно й втішно. Птахи співали, вчепившись лапками Вересаєвих пальців, як гілок дерева, в ногах у нього бавилися діти й вершили свої хитромудрі кургани дрібні мурашки, проростала трава й цвіли квіти.
Об тій порі Вересай брав бандуру до рук і грав. Підперши голову долонею, Вересайка слухала його гру. Вересаєві голосні та невтримні жалощі краяли їй душу. Стара Вересайка бачила дерев’яний ослінчик, що на ньому сидів її Вересай, бачила бандуру, чоловікові руки, а також чисто побілену стіну своєї хати, небо, траву, бачила Вересаєву полотняну сорочку, його невидющі очі, тин з насадженими на кілки глиняними глеками, ластівку, латку на Вересаєвих чоботях, пляму від сонячного променя в траві. Вересайка не знала, що спів кобзаря нагадує стогін вітру над морем, крик муедзина, скаргу єгипетського фелаха, котрий жив тисячу літ тому, плач усіх безневинно покривджених, гнів спраглого помсти й радісний клекіт птахів, котрі гортаються додому й застають незайманими свої гнізда.
Отак я колись думала про Вересая: який він? Може, такий? Потім забулося, затерлося, і ось тільки тепер виникло: паралель Донелайтіс – Вересай. Дивно. Вересай і Донелайтіс? Хто знає.
Але Донелайтіс і Кант – тут паралелі реальні. Кант і Донелайтіс вчилися у Кенігсберзькому університеті приблизно в одну й ту ж пору – що значать десятиліття, коли ми віддалені від них уже на сотні літ, – і обидва потім були вчителями, але ось тут збіг подібних, випадкових обставин у їхньому житті й закінчується, обривається, бо потім Донелайтіс аж до самої смерті, майже чотири десятки літ, чесно й сумлінно пильнував не завжди покірну й сумирну паству лютеранської парафії в селі Тольмінкемс, будучи там настоятелем. Донелайтісу, можна сказати, пощастило, його обминула на кілька літ у часі та жорстока, смертоносна чума, котра панувала у Литві аж п’ять років, Донелайтіс міг тільки чути про неї розповіді, примара її відбилася у страшних переказах, – та й ще б не страшних, коли тоді вигинула третина литовців, – але пастор, напевно, безбоязно безліч разів заходив до хворих в убогі селянські хати; і туди, де немовлята, абияк сповиті, кинуті у кут ледве прикритої постелі, заходилися од голодного й хворобливого крику, підлітки й дорослі вишкрябували з денець казанів рештки підгорілого капустяного листка, – ба навіть тих вишкрябок і самому пасторові колись в дитинстві доводилося куштувати, бо інакше годі так докладно і майже фізично відчутно про таке написати, – в тих хатах бракувало полотна на обмотки, і навіть постоли світили дірками, як решета. Без сумніву, в його умудреній ідеями Лютера пасторській душі озивалися спомини дитинства, і тоді напевно селянин уперто домагався в нього відповіді на запитання, котрі пастор вимовити вголос не мав права.