Може, якраз тоді, коли філософ Іммануїл Кант розмірковував над проблемами чистого обов’язку, доброї волі та необхідності примирення науки й релігії, Донелайтіс старанно примирював у собі самому селянина й пастора, приборкував упертість литвина, котрий, здається, не згоден із своїм кріпацьким становищем, але наразі ще й гадки не має, що можна якось позбутися того лиха, і не знає, як уберегти себе, своїх дітей і своє слово від прусської навали, – приборкував упертість литвина і в релігії шукав порятунку од жорстоких, як чума й голод, запитань. Приблизно в той час, коли Іммануїла Канта цікавили природничі науки, коли він розвивав свою близьку до Геніальності гіпотезу, згідно з якою Сонячна система виникла з величезної хмари розріджених у просторі часточок матерії, з туманних рухомих мас (як не дивно, а саме ці розмірковування Канта чомусь викликають у моїй уяві картини Чюрльоніса), – виникла й розвинулася до нинішнього свого стану, до нинішньої своєї форми буття, – приблизно в цей час пастор Донелайтіс приходив до усвідомлення, що його рідна мова, викристалізувана в часі, видобута з людських сердець, убережена в піснях, досягла нарешті того рівня досконалості, коли може стати найвідповіднішим матеріалом для поезії; і він, Донелайтіс, пастор і селянин, відчув у собі силу довести правдивість такого усвідомлення. А чому б і ні? Хіба надаремно минули літа університетської науки, хіба не переконали вони його у власній мудрості, у власних силах, і хіба не дана була йому зроду також доброта, любов, пильний зір і працелюбність селянина?
Треба обов'язково побувати в тому краю, де села були такі ж, як Тольмінкеміс, – чорні сволоки, складені з надійного, тривкого дерева, різьблені наличники вікон – навіть найубогіший прагнув прикрасити своє житло, – льняні настільники, і прадавні ткацькі верстати, тут жінки здавна славилися своїми здібностями ткати; діряву шапочку побожно скидає перед пастором селянин – бурас, скидає шапочку і низько вклоняється пасторові, у того довге волосся спадає на комір, близько поставлені очі глибоко, дуже глибоко ховаються під бровами, й зводиться круто, високо склепіння чола, тіні на запалих щоках пастора, – і його не обминають клопіт та хвороба: його горішня губа вузька, аскетична, а нижня ледь випнута, уперед випнута, бо пастор здатен обстоювати власні думки, у пастора також круте, важке підборіддя з ямкою посередині, але не думайте, ніби пастор – втілення усамітненої суворості і що він затуляє вуха, коли при ньому сміються бураси.
Може, це не для ваших вух, добрий пасторе, оповідка про те, що комусь там ввижається нечиста сила, такі собі круторогі, пістряві чортяки, лізуть на постіль, прагнучи загнуздати християнську чесну душу… Негоже признаватися, але бурас, замість того, щоб смиренно помолитись і осінити себе святим хрестом, бере пістоля, гарненько набиває його добрим набоєм і кладе в узголів’ї, і що ж ви гадаєте – нечистий зіслиз, як не було.
І ви скажете, що то не для пасторських вух оповідка? Тоді ви не знаєте пастора Донелайтіса, бо він затямив собі добре ту історію, як багато інших, і потому вони як під руку йому навернулися, коли він узявся писати свої «Metai», свої «Доби року» – жаль тільки, що бураси не могли того прочитати.
Зате вони напевне переказували своїм малим дітям почуту теж у дитинстві казку про відважного юнака в зеленому камзолі, котрий разом із своїм конем-побратимом зборов усі лиха на землі. Хіба ж не в цій казці лихий чорт – чаклун їхав верхи на свині, ну дивись оказія яка – чорт на свині верхи, та тут самим лише реготом ситий будеш! Хоча, ясна річ, хтозна, якби так у того чорта узяти й одібрати свиню, то її можна було б використати, як належить. Незле було б! А оскільки така річ – недосяжна, – то знову ж таки вечорами, щоб забавити самих себе та дітей, литвини з дерева стругали та розмальовували потім чортів, чортенят і чортиць, і були в тих почвар пики страхополошні, з булькатими очима та свинячими рилами, були й однорогі й козлорогі, з цап’ячими бородами та клаповухі, ґембаті й носаті – достоту як… Цс-с, дитино, вгамуйся, тихо будь, бо як пан почує, то начувайся! Нащо йому знати, на кого той чорт схожий, досить, що ми знаємо та посміюємося. На ніч ліпше нечистого згадати, аніж пана. Ось давай лишень пісню послухай, синочку, про Егле – королеву вужів.
Лихий би забрав того пана, котрий оце недавно через якийсь там нікчемний збиток звелів своїм пахолкам різками побити мого сусіду, – бурмоче бурас, місячи дірявими постолами болото, болото чвакає і налипає на ноги, – лихий би забрав тих пахолків, лакуз, котрі до смерті забили мого сусіду, – і як би тихо не мовив ці слова бурас, пастор чує їх, і не затуляє вуха на ту лайку, і не картає бураса за неї, він і сам би ладен був сказати – лихий би забрав, коли б на те дозволяли йому сан і освіта. І він таки скаже це все, коли писатиме свої «Доби року».