Під ногами пастора, коли він обходить свою паству, восени теж мляскає надокучливо-густе болото, і ноги збивають пил влітку на тій же вулиці, і весною на очі йому потрапляє гніздо бусла, без якого Тольмінкеміс вважав би себе осиротілим і ображеним Богом, і взимку, може, пастор бере з собою буханець хліба, щоб поділитися ним з бурасом.
Зрештою, важко сказати достеменно, чи в нього досить хліба, котрим можна поділитися, але напевно відомо, що йому ніколи не бракувало доброти й щедрості духу, котрими він поділився навіть з нами.
Відомо також, що Донелайтіс зробив годинник, а також те, що похований він там, де ховали його парафіян із Тольмінкеміса, і що зосталося по ньому – шість байок, віршована оповідь «Розповідь Прічкуса про литовське весілля», поема «Доби року» – усе в рукописах, ніщо за життя не видане. Відомо також, що звали його Крістіонасом, і народився він року 1714, в лютому, коли бураси, ледь живі од голоду, ті бураси, котрих не позбавила життя лиховісна чума й не засікли на конюшнях з наказу поміщика, – коли ті бураси, запнувшись у сірячину, йшли супроти вітру до дірявого хлівця, аби тицьнути убогого корму драбинястій худобині – ті неграмотні, але вперті литвини ще не могли знати, як то буде далі з ними і ким стане Крістіонас, бо тепер це вже добре відомо.
Треба знову обов’язково побувати у тому місті, котре литвини за життя Донелайтіса іменували Караляучусом; треба обов’язково пройтися дорогою над житнім полем і побачити, як відгомоном білих ночей виблискують у Вільнюсі стіни вежі Ґедимінаса, і почути голос давнього литовського музичного інструмента – канклес, і побачити власне обличчя, відбите в плесі литовського озера, і послухати ораторію «Донелайтіс» Юрґутіса, і зрозуміти і біль, і радість Юстінаса Марцінкявічюса в словах його: «…Можливо, тільки двох наших велетів – Донелайтіса і Чюрльоніса – видно далеко за межами Литви», і пройти вузькими, значно вужчими, аніж львівські, вуличками Вільнюса, не напитуючи дороги, пройти – і опинитися враз на університетській площі, де в затишку, не на видноті, зовсім не на видноті сидить Донелайтіс, назавжди заглибившись у читання книги, між сторінок якої хтось вдячний і щедрий поклав свіжу червону троянду – троянди у Вільнюсі ніжні, з високими стеблами, як довгоногі молоді литвинки. Треба також, затуливши долонею сторінку Донелайтісового твору, проговорити вголос по-литовському хоча б один рядок і добутися до змісту його без словника, і треба вслухатися в ритм мови Донелайтіса, в ритм його вірша – не в гекзаметр, а в той відгомін життя поета, що й досі звучить у рядках. Відтак можна буде писати далі оповідання про Крістіонаса Донелайтіса, не позбувшись найперших вражень, не розгубивши їх за новими знаннями, з якими будеш погоджуватися, сперечатися, з якими будеш вибудовувати точне оповідання про Донелайтіса і бурасів.
ПРИТЧА ПРО УЧИТЕЛЯ Й УЧНЯ
Щороку ранньою весною, коли дерева стояли вологі, чорні й німі, не маючи навіть сили чи відваги струсити з гілок обважнілі рештки запізнілого снігу, старий Учитель починав тривожитись, що вони можуть не зазеленіти зовсім. На гілках не було й найменшого натяку на зелене, ніякого натяку на молодий листок, і старий Учитель, недбало накинувши на плечі плаща, увечері виходив у сад, торкався пальцями тоненьких гілочок яблуні, грів долонями захолоджений стовбур й, прикладаючи вухо до нього, слухав, чи пульсують живі соки, чи жебонить живий голос.
А коли вже не було ніякого сумніву, що дерева не повсихали, бо на сонячний світ визирало дрібненьке й прозоре листя беріз, обвислі, схожі спершу на мертві пташині лапки, листки каштанів випростовувалися, полишивши в’янути розтулену долоню великої бруньки, а попід ногами у дерев, не топтана ще й наївно довірлива, тріпотіла тонким тілом трава, – Учитель зітхав полегшено й повертався до своїх справ.