– Зажди, – сказав – коваль, – не йди нікуди. Бачиш – я привів тобі свого сина, – коваль кивнув у бік молодого хлопця з широкими долонями і м'яким пушком над губою.
А вітер тим часом уперто котив дорогою жовте сухе перекотиполе.
ПОКАЗІЯ, АБО ТЕ, ЩО НЕ ПОТРАПИЛО ДО ОПОВІДАНЬ
Втомилася, вигадуючи собі своє існування. Життя – це життя, а не є якась там вигадка, навіть нехай вона моя. Але в тому вигаданому світі можна бодай якось порятуватися – не так від дійсності, як від самої себе у тій дійсності.
Небо щойно було зелене, чисте, й на тлі світлої зелені темніли гілки ялини, високої й тонкої.
Літо. Минула пора кохання. Прийшла пора зав’язування плоду.
Місяць упав у бодню. Пес вилизав місяця в бодні.
Земля – над небом. Дивлюся на воду, на небо не вгору, а вниз.
Місяць: хтось вирізав у небі кружок. Зазираю в місяць – глибочезний колодязь, нема дна, червоний круг води, вузьке цямриння, можна впасти й потонути, летіти вділ далеко, глибочезний колодязь.
Завтра Зелені свята. Шувар пахне. До наступного року повинен пахнути. Бережи шувар, і він також тебе берегтиме. Має антисептичні властивості – як часник.
Почаїв. День був такий, що якоїсь миті я в ньому розчинилась, розтанула: дивилась униз на Почаївський простір; от тільки дахи невисоких будинків, густо поставлених один при одному, були банальні, незрозумілі й зайві; стискали простір і скидалися на надгробки. Від такого порівняння стало сумно.
Дзвіниця стояла, витягнувшись угору, але хіба можна досягнути того, до чого простягаєш руки?
Правлять російською. Звісно – й те не наше.
Не годен зрозуміти, кому належать душі цих людей?
Довговолисий і довгополий монашок (не чернець, власне що монашок – а не чернець) продає книги в «Иконной лавке» – усе стосувалося духа, святощів. Але хіба? Нарід юрмився у черзі, сперечалися: хто перший, хто не стояв, хто стояв… Авжеж – куди ми подінемо своє людське? Бог відає краще од нас те наше – людське.
Птах співає – тішиться життям. Чи, може, то лишень нам так здається? Ніби він тішиться життям? Можливо, то пісня трагічного змісту.
Ні, весела птахо, співай веселу пісню!
Батурин спливає перед моїм зором – але чи то перед зором! Хго знає, як бачу – зором, душею, знаттям, незнаттям? Спливає – вирізьблюється – крізь туман виникає – вигойдується.
Показія: гарне слово. Усе на світі показія, реклама, безглуздя.
Жилося так просто й добре, доки істина була у вині. Не впади в яму, наймення якій – політика.
Був Сковорода. Храм Святого Лазаря у Львові. Сковорода наче приходив. Неподалік храму – якась гидка дерев’яна будка й беззубий пес біля неї.
Слова підступають до мене – майже піддаються, торкаються моїх уст теплими крилами; слова – до мене, а не – від мене. До мене, крізь мене, знову – до мене й крізь мене, зовсім виразні, чіткі, можна їх брати до рук і визначати на дотик, чи визріли. Зматеріалізоване слово – зовсім не означає «опредмечене» слово. Слово «стіл» – зовсім не стіл-предмет, це стіл-матерія, а не стіл – предмет, це стіл – дух, хоча слово на дотик тверде, його матерія має зазубрені краї, можна розчахнути руку, як об гостру осоку.
Страх породжується страхом.
Втупившись у телевізор, просто дивлюся. Телевізор увімкнений, я – вимкнена. Зовсім вимкнена. Телевізор увімкнений. Усі канали.
Нема проблем, бо проблем надто багато, вирішити жодну з них просто неможливо.
Від голосів у телевізорі болить голова.
Все. Стало тихо. Я їх заткала. Я вимкнула телевізор. Зачекайте: я вимкнула телевізор, але він продовжує працювати. Вся дія, всі голоси, всі двовимірні істоти з усіх каналів опиняються в моїй кімнаті, все продовжується, нема тому кінця, все триває, хоч я вимкнула телевізор. Чи є шлях для втечі від цього жаху? Де прихисток, де порятунок? Якийсь бездомний жебрак простягає руку Бушеві; і це, здається, Коль сідає верхи на верблюда в азійській пустелі, а молодий афганець стріляє в Горбачова з дитячої пукавки, Софі Лорен годує з ложки манною кашею Брежнєва, але найгірше, що все це діється поза телевізором, у моїй кімнаті, все діється поза цим кретинським ящиком, хоча й надалі існує лише у двовимірному варіанті.
Спам’ятайся. Опритомній. Усе це вже було. Яка різниця – де й коли. Просто було.
І зеленкуватий вечір також уже був. На тлі неба, утративши майже зовсім колір, дерева виглядали трагічно чіткими і займали простір.
Оси. Малинник гуде, як старий контрабас.