У гороскопі: «Бик повірить у свої можливості й здійснить те, що має здійснити». Бик повірив. Не здійснив. Очевидно, саме це він і мав здійснити.
Гість Всесвітнього форуму українців – це ти. Усюди лишень гість.
Господи, вкажи мені храм, де Ти почуєш молитву мою, Господи.
«Іди й прислухайся, і приглядайся, куди приведуть тебе очі твої; там спинися, де стануть ноги твої; дослухайся, що торкнеться вух твоїх – і мовчки перетривай у душі своїй те, що перетривати можеш».
Повернутися в минуле й навіть у поза-минуле, мабуть, значно простіше й легше, аніж усвідомити, що минуле й навіть поза-минуле є також водночасним. Коли (й поки) я йду уздовж львівської вулиці, я в той самий мент минаю у Тбілісі пам’ятник Руставелі на широкому проспекті, а також мию (омиваю – так приємніше) ступні від пилу й піску в малому фонтанчику під хиткими віялами пальм на Піцунді, а також стою на хиткому містку над Черемошем і споглядаю протилежний берег Дніпра з Володимирського пагорба; або ж не можу віднайти дороги до храму у Вільнюсі, де має відбутися якийсь концерт, але ще також я в тім часі і в тих місцях, яких не пригадую не лише я, але й безліч інших людей, і коли я розмірковую про те, що Мона Ліза аж ніяк не усміхнена, це просто якась судомна гримаса уст, то в мене розсипається на безліч часток черепна коробка, і мозок болить нестямно, так, наче б я мала осягнути щось, щось значно більше й значніше, що починається, ймовірно, десь збоку або за крок од подуманого (придуманого), а біль є на те, аби не дозволити мені цього осягнути.
До-оощщщ… Місто промокло наскрізь, перекопане, розрите, начебто хтось шукає там у глибочині під ним скарби й ніяк не може знайти, бо копає зовсім не там, де треба. Стоять риштування біля пам’ятника Міцкевичу, Франкові; стара жінка, ступивши на покришку люка, впала у каналізацію на Городоцькій, число 104 – її порятували аж у районі вулиці Головацького; туман, дощ і хляпанина, загороджена вулиця Горького, розпанахана Чернишевського, Інститутська, провалюються цементні квадрати хідників на Хуторівці, вибиваються на поверхню підземні води на трамвайній зупинці «трійки» на початку Суворова – щойно ніби трамвай пустили, а вже реконструюють; забиті стічні ґратки на Стрийській – машини рухаються по коліна у воді – чи ж це потоп уже почався?
По короткій перерві – знову дощ; мокрими до кісток виглядають стіни будинків і дерев; Львів знову промок, як старий, беззахисний чоловік без парасольки…
Місто все ще мокне – ще трохи – розкисне, розвезе його, наче іграшку з пап’є-маше: під ногами каша, чвакання, жмакання, флякання. Розкопане, розшарпане, розсмикане місто з пап’є-маше. Мокрий вересень 1988 року.
Неправда. Це якийсь інший місяць 2010 року.
Зміна – тільки у назвах вулиць.
Раптом почула: до мене взивають нечитані книги, ненаписані книги, незроблене (я не зробила і ще хтось інший) добро.
Венеція, кажуть, усього лишень Венеція – і більше нічого. Тхнуть тванню гнилі канали, містки під ними трухляві, рудяво-коричневі, покриті зниху зеленим мохом кам’яні містки так само здаються ледве живими; засиджені птахами пам’ятники й декоративно-театральні будівлі не означають нічого окрім того, що це – театрально-декоративне оформлення до історії, котра давно минула, нині ж – це тільки нині й більше нічого – з дискотеками, американськими фільмами і згадкою про Дездемону й Мавра, яких, може, ніколи не було на світі, так само, як не було Яго, бо його просто витворив Шекспір… А ми витворили Шекспіра.
Достоту, байка. Венеція – просто байка, звичайна байка для довірливих і скромних бідаків, що ніколи в житті не зможуть переконатися, чи справді є на світі Венеція, канали й Гондоли зі стрункими, смаглявими Гондольєрами і площею Сан-Марко, і піснею, яку не треба перекладати: Санта Лючія…
Молоде не любить старого, бо в молодому живе підсвідоме передчуття старості; відганяючи це передчуття, молоде чомусь не розуміє: чим сакоріше позбудеться присутності старих, старших, тим скоріше візьметься за виконання їхньої ролі… А як прагнуть цієї ролі! І яким безконечним здається життя, і якою цікавою власна роль! І не думають, не хочуть думати, що роль пишуть не вони самі, все давно написано й розписано, звідси й доти – усе готове, з усіма баналюками й повторами й кінцевими репліками.
Хто б пояснив: чому, набувши досвіду й мудрості, втрачаєш змогу й хист ними ділитися? Хіба, може, задля дивної мети – довічного існування людства? Прогрес – це щось реальне – чи це коло, яке ми обертаємо, а не шлях увиш-східний?
Ніч була довга й безглузда. Відзначали ювілей Старого Актора (треба було одразу записати деталі. Вирвалися з пам’яті).