Отже, Старий Актор був номером першим. Зрештою, не так він, як Гість зі Столиці, колишній головний режисер нашого Провінційного театру, – щось було на зразок жарту із коньяком… з коньяком на сцені – що то було з тим коньяком? А потім були відвідини в Дівчинки-Манірниці, де ми мусили сидіти намертво тихо, як миші, бо сусідка пише на Манірницю доноси. Манірниця: «Я так хорошо провела вчерашний день, такое солнышко, и в лес ходили, и даже жгли огонь… да, огонь… хорошие были люди…», – а опісля від Манірниці – до Рудого Актора, між голі стіни, з розстеленим на підлозі старим, потертим ліжником, Манірниця продовжувала монолог, тепер уже без страху, голосно, бо тут, мабуть, ніхто не писав доносів: «ценить надо эту вашу жизнь, зти ваши отношения…» І про Старого Актора, який, мабуть, давно вже спав, переступивши через свій ювілей і через цю дурнувату ніч: «бездуховность, и все вы бездуховные, виноваты все, разве можно так – он же в могилку глядит, а вы ему – бездуховний такой юбилей…»
Навряд чи Старий Актор додумався був до чогось такого. Скидалося на те, що він нічого такого не помітив. Потім Справжній Художник відпровадив мене аж до моєї брами, ми йшли крізь ніч, яка поволі переставала бути аж надто безглуздою, вона була тепла й волога, як кора дерева після дощу, ми говорили про Львів, про деталі й знаки Львова, які поволі зникають, і про те, як один старий львів’янин сказав: «я скидаю шапку в храмі, але в кнайпі так само…», і ще були чиїсь слова й репліки, і я просила Художника, щоб він дозволив мені використати їх десь і колись і якось, – він не відмовив мені в такому подарунку, хоча я одразу й миттю вивільнила свою пам’ять від усіх тих слів і реплік.
Поет посеред ночі намагався спинити таксі, щоб дістатися дому. Морозяно й без снігу. Сідає в машину, кінець пояса при плащі защемлений дверцятами, метляється на вітрі, як доказ існування Поета. Правда, Поет був не дуже-то. Такий собі. Нехай собі їде.
Книжки й папери, журнали й фотографії обступають мене зусібіч, і здається, начебто незабаром забракне місця, щоб поворухнутися в книжкових коридорах, і все ж – як би це виглядало, коли б на одній-єдиній полиці умістилися всі тексти, що заповнили простір кімнати; очевидно, зрештою, затиснута цими паперами, сторінками, рядками, словами, шепотінням тисяч голосів, шарудінням мільйонів звуків, я втрачаю саму себе, гублю власні думки, слова, почуття.
Вертаюсь спокійно у будень. Десь лунають великі дзвони. Раптово, як спалах сірничка у непробудній темряві, на мить щось блисне – але й згасає одразу, й не знаходиш собі місця, відшукуючи бодай той закутень, де спалахнув сірничок, і не знаходиш, і все никне, віддзеркалення навіть не полишаючи в темній глибочині нерозуміння, неусвідомлення. Тямлю, що мають на увазі люди, коли говорять: від себе не втечеш; у пошуках самого себе; не знаю де себе подіти. Усе оце – тривожне відчуття власної множинності, повторюваності, існування в кількох вимірах, але в одному й тому ж часі – і також далекий, так само ледь помітний, як раптовий спалах сірничка – спалах чи спогад – про буття в іншому часі.
Зрештою, а чому в іншому? В тому ж часі, тільки це час нетутешній, він якось інакше іменується й вимірюється; чому так часто здається – що все довкола – нереальне, або ж ти сам нереальний, ні в чому тому (звичайному, буденному) не береш участі – не йдеш уздовж тортуару, не їдеш у трамваї, не вдихаєш запаху хліба – що все це було, це тільки спогад, усе те якраз і є спогадом – цвітіння бузини, людський піт, чиєсь вітання, жубрак під стінкою, брак грошей на витребеньки (і не-витребеньки), скрегіт гальма – все, навіть пил під ногами – усе від пилу під ногами до зоряного небесного пилу, що вирвався з-під колеса Чумацького воза там, у чорноті й недоступності неба.
Взиваєш: Господи, де я? Хто я? Чому Ти, сотворивши мене, покинув тут якоїсь миті, позбавив відчуття незглибності, що панувала перше в моїй душі, чому Ти відрікся від мене, чому зникло те крихітне розуміння чогось більшого, аніж пил під ногами? Намагаюсь почути щось з тієї небесної неприступності – і мучусь глухотою й сліпотою своєю. Допоможи мені почути й побачити, відчути й осягнути, досягнути і гукати – «Це я, Господи!» – знаючи, що Ти упізнаєш мене. Й не гукати: «Не я це, Господи!», жахаючись, що загубилася в натовпі.
«Чи не надто багато прагнеш?» – може запитати Бог.
Отож повертаюсь у будень.
І слухаю голос великих дзвонів.
Важко кричати на голодний шлунок – «Хай живе свобода!» – чи то пак Свобода – тим більше, що насправді Свободи нема.
Рівновага сущого. Маленька, непримітна газетна замітка подавала факт: у Бразилії з’явилася в ріках крихітна хижа рибка піранія, крихітна рибка, що цілими зграями нападає на людину.