А з’явилася тому, що винищили ворога піранії – бразильського крокодила.
Замітка була видрукувана в старій пожовклій газеті, дуже давній газеті. А що ж діється тепер у Бразилії у зв’язку з тим, що винищено ворогів піранії?
Хто його відає, може, ми існуємо на світі з тієї причини, що існують наші вороги?
Не відповідайте. Це риторичне запитання.
Потік свідомості, не обмежений навіть маленькою греблею, не тече, а сотається, просочується, всмоктується в мозок – не з мозку.
Виграла карбованця в лотерею. Тернопільську. Поїхати за виграшем до Тернополя? Карбованець до карбованця – воно ж два буде. Квиток? Ну то й що? Саме слово виграш усе одно більше важить.
Раптом сипонув град, бистрий, густий, наче хтось на мить розтулив долоню й жартома впустив додолу сріблястий крихітний дріб. Продзвенів дріб по дахах, потанцював на підвіконні – і вмовкло, стихло, як не починалося.
Повимирали епітети, метафори, завмерла несподіваність порівнянь, жодної срібної кулі, яка влучає просто в людське серце і не вбиває, а зостається в серці, і від неї серце завмирає на мить – а потім зранено тремтить, тішиться своїм болем, адже срібною кулею діткнене.
Чудна, майже ірреальна ситуація: всі думають ніби я виїхала сьогодні вранці до Варшави, я ще вчора мала поїхати (тобто, я просто збиралась ще вчора поїхати) – але був такий навислий стіною дощ, непрохідний, наче хащі дощ, і я так паскудно почувалася, що не могла звестися й податися на вокзал, і я думала, що сьогодні буде краще, і я таки поїду, але краще не стало; я нікому не зателефонувала, в мене телефона вдома нема, отже однаково треба було встати, вийти з дому, а я негодна була цього зробити, принаймні зранку, і тому що я не зателефонувала нікому, всі думають, ніби я в поїзді і їду до Варшави, а може, до Кракова чи до Берліна, чи до Москви, не має значення куди, головне – я десь у поїзді, їду – та й по всьому, а я тим часом могла, наприклад… ну, щось там могла…
Якісь кілька секунд (чи хвилин, чи годин, не знаю) мені здавалося, наче я сама себе не відчуваю, була напівпритомна, була напівдрімотна, напів-явна, з заплющеними очима, не існувало нічого – ані моїх рук, ані колін, самі тільки невиразні думки, майже безформні, без кольору, безсловесні, що для мене – просто неймовірно, завжди всі й усілякі мої думки набувають конкретного словесного вияву ледве що не одразу, щойно десь там у свідомості щось закільчилося, так наче родяться у словесній лише оболонці, хіба що колір часом перехоплять по дорозі – а це було марево, примарно зорганізоване невідчитуваним словесним рядом, наче я думала мовою, якої ніколи не чула й не знала. Або яка просто не існувала.
Хто ж то мені закляв ту поїздку, кому вадило, щоб я бодай трохи змінила обстановку, трохи відпустила віжки, та нехай собі – хтось закляв, то й закляв. Може, буде ще бодай один виграшний квиток – лотерейний квиток: урви віжки.
Якщо довго й невідривно розглядати якусь річ, наприклад, мій перстень з нефриту чи вишивку, чи орнамент на глиняному глекові, чи яшмову підставку на олівці, або ж картину, або ж просто тріщину на стелі, звідки звисає павутинка – то, без сумніву, речі заговорять до тебе. Інакше – навіщо вони? Японці давно це зрозуміли. Або ж вродилися з тим. Вони мусять бодай якось розширювати свою острівну територію – от і помножують життєвий обшир камінням, хмарами, квітами, крихітною філіжанкою чаю – вони розуміють мову чаю, квітки, сухої гілки.
Вірність Пенелопи – факт недостовірний. Просто Одіссей зовсім випадково повернувся додому на годину раніше, аніж з’явився той, з ким Пенелопа могла б йому зрадити.
Сплачувати борги – це позбуватися тягару й обов’язків, сиріч зобов’язань.
Сп’янілий від радості й тверезий від смутку. Ще – тверезий від байдужості.
Слова гріють. З них можна розкладати ватру.
Кажуть, на пошті, під час пересилання, в дорозі, – крадуть книжки. Безбожно крадуть книги. Ось наслідки суцільної грамотності – усі осягнули, що книги теж можуть бути чогось варті. Принаймні, продати їх можна.
Невже люди колись зречуться процесу читання? Адже книги колись (колись – прийдешнє, колись – минуле…) збирали, берегли, вишукували для домашньої бібліотеки. Тепер стає дедалі тісніше й тісніше, повернутися ніде. Отож, книги справді доведеться замінити чимось таким, що займає значно менше місця.
Суперечка двох театральних трударів – художника й режисера. Намагалися досягнути істини, сварилися, кричали, пили каву, знову захлиналися криком, не чули, не розуміли одне одного – пили коньяк, стояли на віддалі двох різних естетичних уявлень про світ, навіть більше – діаметрально протилежних міркувань, уявлень і вірувань; ще інакше – два різні світи стикалися, не свідомі (чи – свідомі?) тієї різниці, але аж ніяк не готові примиритися, порозумітися, сварились сперечалися, гнівалися, також ображали й принижували одне одного, ненавиділи, лютували, не погоджувалися, режисер йшов додому – і одразу, прийшовши, кинувся до телефона, щоб розвинути, розмотати від початку, як стрічку, усю попередаю розмову, вибудувати задум – уже не свій – художника, але все так само ненависно й самозахоплено.